«Кожна дитина має жити в сім’ї», – вважає патронатний вихователь Роман Федорченко. Знає це з власного досвіду, бо дев’ятирічним хлопцем потрапив в інтернат і провів там рік: мати померла, а батько пішов в іншу сім’ю. Пригадує, що деякі вихователі були грубими, били дітей гімнастичними палицями. І що найголовніше – в інтернаті не навчали дітей допомагати одне одному, бути добрими й чуйними. Кожна дитина – сама по собі, а її завдання – вижити.
Вже ставши батьком, Роман лишився сам із п’ятьма дітьми після смерті дружини. Молодшому було вісім місяців. Каже, що без родичів чи іншої підтримки було важко. Ба більше – місцева соціальна служба, здавалося, хотіла не допомогти, а підловити його на помилках, не вірила в нього й пропонувала забрати дітей в інтернат. Та він просто робив своє і ні секунди не сумнівався, що має піклуватися про дітей та не допустити, щоб їх забрали.
Відтоді минуло 10 років. За цей час Роман переїхав із Сумської області в село Піщана на Одещині й познайомився в інтернеті з Іриною. Вона з трьома дітьми переїхала до нього з Естонії. Разом із нею вони стали патронатними вихователями – приймають дітей, які або чиї батьки опинилися в складних обставинах. Від прийомної сім’ї це відрізняється тим, що дитина може перебувати на патронаті від трьох до шести місяців (під час воєнного стану строк перебування необмежений). У цей час їхні батьки мають змогу привести своє життя до ладу, або ж для дітей шукають прийомні сім’ї, якщо повернення додому неможливе. «Наше завдання – забезпечити для дитини сімейне вогнище, затишок, тепло та любов», – каже Роман.
Як вони з дружиною з цим справляються і в чому особливість патронатного виховання – читайте в матеріалі на сайті Української Служби Інформації.
Бути батьками – це поклик долі
Коли вже діти стали виростати й лишати наш дім, ми відчули, що чогось не вистачає. У нас стоїть двометровий столовий стіл, і, сказати чесно, всередині стало пустинно. Ми звикли, що вдома весь час балаган, шум, бо постійно є діти, – розповідає Роман.
З ними продовжували жити троє своїх дітей, проте дитяче життя в домі вирувало вже не так, як у минулому. Тож Роман з Іриною задумалися про те, щоб прийняти нерідних дітей.
І тут доля надіслала сигнал. Коли чоловік був у місті, на очі йому трапилася брошура про патронатні сімʼї.
Десь усередині, звісно, виникло бажання цим зайнятися, – пригадує Роман. – Але з іншого боку, думав: достатньо, я вже за своє життя дітей виховав. Отже, я трохи проігнорував цю брошуру – розумом, бо в серці щось йокнуло. Через деякий час у місто поїхала Іра. Приїжджає – і показує мені фотографію цієї ж брошурки.
Тоді подружжя і вирішило, що має стати патронатною сімʼєю. Роман розумів життя дітей, яким не вистачає батьківського піклування, і хотів щось для них зробити.
Вас не лякало, що з дітьми буде потрібно розлучатися? Це не прийомна сімʼя, коли дитина живе з вами як мінімум до її повноліття, – запитую.
Так, це складніше, але ми були готові, – відповідає Роман. – Ми розуміли всі складнощі, які це можуть бути діти, з яких сімей. У нас було бажання взяти участь у їхніх життях. Хоч якусь частину залишити в їхніх долях, додати чогось хорошого. Я думаю, цей вплив значно ширший, ніж міг би бути, якби ми стали прийомними батьками. Адже через наше виховання вже пройшли 15 дітей.
Любов – це відповідь на все
За законодавством, дитина може жити в патронатній сімʼї до пів року (під час війни – строк необмежений). Після перших трьох місяців за умови, що все гаразд, вона може повернутися до рідних батьків. Якщо ж за цей час у їхньому житті нічого не змінилося, то дитина може провести з патронатними вихователями ще три місяці. Якщо ж і після цього рідні не можуть забезпечити для дитини належні умови, для неї підшукують прийомну сімʼю або опікунів.
Роман каже, що прощатися з дітьми складно, бо вони з Іриною звикають до них, їхніх звичок, характеру і вподобань. Спершу, після закінчення шестимісячного терміну, їм дуже не вистачає дитини. Та їх зігріває усвідомлення, що змогли допомогти й що завдяки цьому в неї може поліпшитися життя. До того ж вони продовжують підтримувати звʼязки з деякими з колишніх вихованців.
Утім, не з усіма дітьми вони розлучилися. Якось до них привезли Оленку з іншого району.
Працівники соціальної служби попереджали, що з дівчиною складно знайти спільну мову і домовитися.
Знаєте, нічого подібного. Хороша така дівчинка. Так, перший час тяжкувато було, бо вона була в депресивному стані, багато плакала і зривалася. Але потроху все змінювалося, – розповідає Роман.
Сльози Оленки мали причину – сварки з мамою. Одне із завдань патронатних вихователів – підтримувати звʼязок із рідними дитини, забезпечити їм можливість спілкуватися. У цій ситуації робити це було важко.
Оленці було настільки складно жити з матірʼю, що вона сама прийшла в соціальну службу й попросила її забрати. Дівчина так і не повернулася додому, їй знайшли опікунів.
Проте через деякий час вона заявила – хочу назад до дяді Роми й тітки Іри. Це бажання збіглося з їхнім, і вони знайшли вихід: Ірина стала опікункою Оленки, а Роман лишається патронатним вихователем.
Історія Оленки – не унікальна. Був і хлопчик, мати якого пиячила та била його (він теж сам попросив його забрати). І хлопчик, батько якого вбив матір. Усі ці діти з Піщанської та сусідніх громад, де немає патронатних сімей, проходять через дім Романа й Ірини.
І більшість із них, як і Оленка, не хочуть їхати, каже Роман. Відповідь на запитання «чому?» полягає в одному слові – любов.
Я вважаю, що все-таки любов, піклування про дитину можуть зламати весь негатив. У нас у домі заведені обіймашки-цілувашки, коли діти йдуть до школи й повертаються. І ось діти (рідні та ті, що вже живуть у сімʼї деякий час, – ред.) підходять, а нова дитина стоїть поруч в очікуванні. Йому чи їй нібито ніяково підійти. Але видно, що теж хоче, щоб обійняли й поцілували. Чи хоча б торкнулися рукою кучерів. Просто навіть поспілкуватися після школи: як там справи, чи є друзі, чи освоївся, можливо, щось треба. І я бачу, що будь-яка дитина відтаює. Так, любов – це дуже важливо.
Навчити дітей жити в сімʼї
Щоб стати патронатними вихователями, Ірина й Роман мали пройти навчання. Воно відбувалося на вихідних і тривало приблизно пів року.
З нами займалися тренери, психологи, розповідали про психологію дитини. Ми проводили різні тести на психологічну стійкість у вихованні дітей. Дуже мені сподобалося це навчання. Я в школі так не прагнув до навчання, як там. Я б, якщо чесно, ще із задоволенням пройшов би цей курс, – розповідає Роман.
Пройшовши навчання й отримавши всі дозволи, вони могли приймати перших дітей. І довго чекати не довелося – до них привезли одразу пʼятеро малих дітей, від двох до семи років. Це були діти однієї матері, і за законодавством їх не можна розлучати. Тоді, розповідає Роман, було складнувато, бо на той час вони ще не почувалися впевнено в новій ролі, щоб виховувати одразу стільки малих дітей.
До того ж тоді була затримка з фінансуванням, тому подружжю довелося влізти в борги, щоб одягнути та взути цих дітей. Вони були дуже погано доглянуті. Та зрештою ця історія закінчилася добре. Мати знайшла житло, роботу й чоловіка та змогла забрати всіх дітей.
Найчастіше одночасно в Романа з Іриною живуть одна-три дитини. Окрім проявів любові, вони привчають дітей до правил проживання в сімʼї.
Наприклад, діти прибирають кухню після вечері за розкладом. Кожна дитина в середньому чергує раз на тиждень, діти Романа й Ірини теж беруть у цьому участь. Так усі привчаються прибирати за собою, а Роман та Ірина можуть приділити більше часу спілкуванню з дітьми.
Ще одне правило – жодних телефонів перед сном і вночі. Ніч – для відпочинку, а не сидіння в інтернеті чи ігор.
Але не всі діти одразу розуміють ці правила, намагаються їх порушувати. Деякі з них звикли, що треба обманювати, щоб вижити. Тому їм одразу не висунеш такі вимоги, як своїм дітям. Вони просто не звикли до таких вимог і порядків. Тому, коли патронатні діти тільки приходять, ми не навантажуємо їх одразу тим же прибиранням. Але вони бачать, як у нас у сімʼї це відбувається, і за деякий час самі виявляють бажання взяти участь.
Подружжя вчить дітей поратися з домашнім господарством – піклуватися про тварин, доглядати за городом і лагодити речі. Окрім того, кожна дитина ходить у школу і знає, що в разі негараздів саме Роман або Ірина прийдуть на поміч.
Дитина розуміє, що за нею хтось стоїть. Їй є до кого звернутися. І неодноразово я або Іра ходили за цих дітей у школу, коли їх там ображали, або відвідували батьківські збори. Тобто ми беремо участь у житті дитини. І для дитини це важливо.
Причому ця підтримка поширюється і на стосунки патронатних дітей із дітьми подружжя. Наприклад, вони могли ображатися на послаблення деяких правил для патронатних дітей. Тоді Роман з Іриною пояснювали їм, що цим дітям потрібно поступово звикнути до нових правил.
Загалом же, каже Роман, від своїх дітей відчуває підтримку. А старші не просто підтримали рішення про патронат, а й приходять допомагати.
Служба у справах дітей, яка говорить з людьми
Розповідаючи про патронат, Роман неодноразово дякує місцевій службі у справах дітей. Коли він із пʼятьма дітьми приїхав у Піщану, працівники служби й центру надання соціальних послуг навідувалися до нього: допомагали з гуманітарною допомогою та оформленням виплат. Тепер же вони стали партнерами в організації патронатного проживання.
Усі історії дітей, які потрапляють на патронат у Піщанській громаді, проходять через місцеву службу у справах дітей. Поки Роман із дружиною піклуються про дитину, вона намагається допомогти її батькам, щоб та могла повернутися в сімʼю. Комусь допомагали знайти житло й облаштувати його речами першої потреби, комусь шукали роботу й оформлювали соціальні виплати. А було й таке, що буквально вчили матір, як виховувати дитину, бо вона не вміла й не мала прикладів для наслідування, каже керівниця служби у справах дітей Світлана Думік.
Був випадок, коли дитина тікала від мами, у них було сильне протистояння, що і дитина кидалася на маму з ножами, і мама кричала на неї, – розповідає Світлана. – Тобто перебування разом було настільки токсичним, що неможливо було надалі цю дитину там лишати. Поки вона була в патронаті, ми працювали з мамою, їздили до неї, переконували. Виявилося, що вона цю дівчинку буквально не виховувала. А якщо виховувала, то методи були грубими. Мама й сама не вміла, робила так, як бачила в дитинстві. Але ми спробували з нею говорити, вчили. Буквально розповідали, як спілкуватися з дитиною, як будувати речення, з якою інтонацією говорити.
І це – одна з особливостей роботи працівників служби у справах дітей: говорити й шукати аргументи для кожної людини. Це особливо важливо, коли потрібно пояснити батькам, чому їм варто віддати дитину в патронат.
Не можна раптово і примусово все робити, так це не працює. Навіть якщо це найбільш неблагополучна родина, треба з ними говорити, переконувати. Я розумію, що ця сім’я не завжди була такою, колись ця людина була дитиною, колись вона, можливо, й не мала таку поведінку. Опираючись на ліпші якості людини, знаходиш із нею спільну мову. Вона бачить, що їй хочуть допомогти. І тоді дослухається, – розповідає Світлана.
Іноді ж аргументи стають рятівними для самих дітей. Так було з двома підлітками перед тим, як їх улаштували на патронат. Батько, з яким вони жили, помер, тож мати забрала їх до Одеси. Та хлопці повернулися в батьківську хату. Жили самі, намагалися зрізати дерева, щоб розтопити в печі, з їжі майже нічого не було.
Я бачу, що їх треба кудись тимчасово влаштувати, поки ми шукатимемо маму, – пригадує Світлана. – Ми пропонуємо їм патронат, а вони упираються: ми з цієї хати нікуди не поїдемо. Страх перед невідомим. Я вже зневірююся в тому, що зможу їх переконати. І якось змусити їх я теж не можу, це ж двоє дорослих хлопців, які вищі та більші за мене. Тож я кажу: «Зробімо по-іншому: якщо вам не сподобається у Романа Миколайовича – ми вас заберемо. Просто поїдьте туди хоча б на день-два».
Зрештою, хлопці пробули на патронаті три місяці, почали допомагати по господарству. Старший досі навідується в гості й продовжує допомагати.
А якось на заході в селі, розповідає Світлана, він її обійняв.
Розумієте, він був удячний, що наша служба допомогла йому потрапити в таку родину.
Ми познайомилися з цією сім’єю у рамках проєкту «Гроші для дитини, дитинство в сім’ї, послуги в громаді», – розповідає Людмила Страшна, директорка ГС «Українська мережа за права дитини». – Наша спілка постійно вивчає успішні приклади впровадження послуг для дітей та сімей, і ми спостерігаємо, що, на жаль, вони точкові – десь вдається їх організувати (як у Піщаній), а десь – ні. Мета цього проєкту – зробити ці приклади не випадками, а системою. Для цього наші експерти вивчили досвід громад по всій Україні та розробили альтернативний механізм фінансування послуг. Це дозволить громадам самим розпоряджатися коштами на створення та розвиток соціальних послуг для дітей і сімей. Будемо пропонувати державі цей механізм замість чинного».
