Учаться готувати й оплачувати комуналку: як мешканці психоневрологічного інтернату на Волині готуються повернутися в соціум
Тільки-но Юлія Ковальчук стала директоркою Горохівського психоневрологічного інтернату на Волині — а це було майже 11 років тому, — вирішила прибрати ґрати з вікон. І хоч не всі колеги розуміли цю зміну, побоюючись за безпеку вихованців, вона прагнула позбутися цього символу ізольованості від світу.
На цьому не зупинилася. 2018 року придумала облаштувати в інтернаті кухню й поставити пральну машинку — мовляв, хай готують улюблені страви та вчаться дбати про себе. А чоловікам, що там живуть, рекламувала: «Це буде класно! От ви маєте гарний спортивний костюм. Ви собі закинули свої білі речі окремо — і з ними все гаразд».
Крок за кроком цей перший куточок перетворився на ціле відділення підтриманого проживання з окремою командою спеціалістів. Тут мешканці вчаться самостійності, щоб згодом жити окремо.
Заради щасливих облич
Тоді, 2018-го, коли інтернат почав робити перші кроки до підтриманого проживання, дехто дивився на пані Юлію як на дивачку:
«Казали: “Ой, ви вже їх так розбалували, що ми просто не даємо з ними ради!”. Але вони ж люди! Ми маємо своє життя: прийшли додому, розвіялися, кудись поїхали, пішли по магазинах. А вони, кажу, сидять у чотирьох стінах. Тому наше завдання — зробити їхнє життя максимально кращим.
На той час у нашому інтернаті ніхто не думав, що це таке — підтримане проживання, з якою метою маємо його створити, які організаційні принципи, які завдання і яким буде результат цього відділення. Просто було бажання щось зробити для адаптації мешканців».
Коли в інтернаті облаштували кухню, пані Юлія принесла курячі стегна, щоб спробувати приготувати разом.
«Ми вдягнули фартухи, я показувала, як готувати. І, мабуть, чотири тижні підряд ми з ними щось готували: пекли бісквіт, робили салат “Олів’є”. Я просто стояла збоку, а вони робили. Я тоді така щаслива була, що вони задоволені, що вперше це зробили. Так радієш, коли бачиш усміхнені обличчя!»
Дуже скоро інтернат виграв грант, щоб створити відділення підтриманого проживання. В окремому крилі будівлі облаштували шість кімнат, кухню, побутову кімнату й санвузол.
Почали з 20 вихованців, які погодилися перейти на підтримане проживання. Декотрі, розповідає пані Юлія, захотіли повернутися до звичайного інтернатного буття, коли для них готують і прибирають. Десять чоловіків із цієї двадцятки залишилися в проєкті.
Зараз на підтриманому проживанні перебувають 23 людини (загалом в інтернаті 130 мешканців, зокрема 15 внутрішньо переміщених осів). Шестеро «випускників» відділення вже живуть у громадах: троє — повністю автономно, а ще троє отримують соціальний супровід від місцевої служби.
З підтримкою на всіх етапах
Підтримка — на цьому слові Юлія Ковальчук наголошує постійно. Вона потрібна від перших хвилин підтриманого проживання й до останньої миті соціального супроводу в громаді.
У відділені з людиною працює мультидисциплінарна команда: психолог, соціальний працівник, асистент, медсестра й молодша медсестра, лікар з працетерапії. Ці фахівці навчають побутових навичок і готові прийти на допомогу. Протягом усього часу — і вдень, і вночі — у відділенні є асистент.
Насамперед, каже пані Юлія, важлива робота психолога. Він проговорює з мешканцями страхи нових умов життя, пояснює, чого очікувати.
«У деяких вихованців були сумніви: хочу і не хочу водночас. Але коли вони побачили, що за певний період люди гарно навчаються, що можна себе утримувати й давати собі раду в суспільстві, стало більше охочих».
Мультидисциплінарна команда складає програму реабілітації, адаптації та соціалізації — це хронологічний план, за яким рухається людина, щоб опанувати всі необхідні вміння. Засідання команди проводять обовʼязково в присутності вихованця.
Серед цих умінь — прибирання за собою, прання, прасування, приготування їжі, а також правила поведінки в суспільстві, базова фінансова грамотність.
«Маємо навчити кожного мешканця адаптуватися в суспільстві, поводитися в побуті — тобто готувати собі їсти, користуватися приладами, вчасно оплачувати комунальні послуги, складати список потрібних продуктів і ходити в магазин тощо. Ці вміння потрібні, щоб далі соціалізувати цих людей і щоб кожен мешканець міг вільно почуватися в громаді», — пояснює директорка інтернату.
Вона каже, що всі речі — від застеляння ліжка до приготування обіду — мешканці виконують у присутності асистентів, але ті не роблять нічого за них. Кожен, хто може й хоче, готує собі страви, яких бажає, у кожного свій посуд. А на Новий рік усі разом — святкову вечерю.
Особливість підтриманого проживання ще й у тому, що мешканці самостійно розпоряджаються пенсійними коштами (в інтернатах 25% пенсії іде на їхнє утримання). Тож в обовʼязковій програмі — навчити цього: планувати бюджет на місяць, не витрачати грошей на все підряд й одразу тощо.
Окрім того, мешканці можуть працювати — для цього пані Юлія особисто йде з людиною на співбесіду, стежить, щоб з нею уклали офіційний договір і нараховували справедливу зарплату. Наразі працевлаштовано двох людей: один збирає тирсу на пилорамі, а інший працює денним сторожем.
Утім, за словами пані Юлії, підтримане проживання іноді складно дається тим, хто звик до інтернатних умов.
Ми запитали, що робити, якщо людина погодилася на підтримане проживання, але однаково не прибирає за собою — наприклад, не застеляє ліжко.
«Ми стараємося нічого не робити за нього, — відповідає співрозмовниця. — Адже якщо раз застелимо — і завтра будемо. Він лишає сьогодні ліжко так, як є, поводиться, як хоче, а завтра — зовсім по-іншому: устав, застелив, пішов помився, поголився. Він бачить приклад інших. І до того ж є перепади настрою».
Мешканці перебувають на підтриманому проживанні, поки мультидисциплінарна команда не вирішить, що людина готова до самостійного. Оцінює це відповідно до визначених на початку індивідуальних потреб і шкали державного стандарту.
Проте на цьому соціальна робота не закінчується. Коли людина потрапляє в громаду, отримує соціальний супровід.
«Наша мультидисциплінарна команда проговорює із соціальними фахівцями громади, з якої прибула людина, що її потрібно взяти під супровід. Громада знаходить родичів і працює з ними щодо соціалізації. Або шукає гуртожиток».
Також соціальний працівник стежить, аби колишній мешканець інтернату приймав ліки, відвідував лікаря, планував бюджет на місяць, мав запас продуктів і готував їсти, не піддавався на маніпуляції шахраїв тощо.
«Випадки в житті різні бувають, — розповідає пані Юлія. — Коли людина має кошти, інші можуть користуватися її вразливим станом і видурювати гроші. А потім вона не має за що жити».
Людині потрібно звикнути до самостійного життя, каже директорка. Її не можна відразу лишати сам на сам.
Про виклики
За час роботи у відділення підтриманого проживання були історії й успіху, й невдачі.
«Найперша складність 2018 року була в тому, що ми брали людей у відділення з-посеред мешканців, які перебували в нашому закладі й по 20, і по 15, і по 10 років, — ділиться пані Юлія. — Навіть були хлопці, які, наприклад, рік чи два жили, але на державному утриманні, звісно, замість начистити собі картоплі воліли полежати, телевізор подивитися, кудись піти. Тобто їх ні до чого не зобов\’язували, навіть ліжко застеляли. Так люди розслабилися».
Тепер, каже пані Юлія, інтернат не припускається такої помилки. Якщо людина приходить з дому й має навички для життя, то її відразу скеровують у відділення підтриманого проживання. Ці люди швидше адаптуються, бо ніколи не мали досвіду державного утримання.
Друга складність — зараз не так часто звиклі до інтернатних умов переходять на підтримане проживання. У середньому за рік на це погоджується одна людина.
«Але знаєте, вони побачили, що ми відправляємо людей жити в суспільство. Це їх зацікавило. І є мотивація: я буду на підтриманому проживанні, але буду жити в інтернаті. А потім мене адаптують — і я буду жити в сімʼї».
Проте на етапі переходу до самостійного життя можливий інший виклик: не всі родичі хочуть їхнього повернення в суспільство, не всі допомагають адаптуватися. Пані Юлія розповідає історію, що трапилася приблизно рік тому. Чоловік пробув на підтриманому проживанні трохи більше як рік, сам себе обслуговував, має дві вищі освіти.
«Я ніколи не думала, що мама, яка віддала єдиного сина в заклад, через певний період не захоче прийняти його назад. Вона спочатку відмовлялася забрати: “У мене двокімнатна квартира, я не маю змоги його утримувати”. Але зрештою пішла на поступки. Та це було нещиро. Минуло два дні, як він повернувся, вона дала йому грошей і скерувала до друга, після чого він опинився в психлікарні».
За словами пані Юлії, матері не подобалося, що син міг розмовляти вночі, часто вставав і не слухав її.
Зрештою, інтернат забрав чоловіка з психлікарні, проте той значно відкотився в навичках. Досі не повернувся до попереднього рівня.
Історія успіху
Шість людей серед тих, хто був на підтриманому проживанні, повернулися до життя в громадах. А це шість історій успіху. Пані Юлія розповідає одну — про чоловіка, який потрапив до них півтора року тому:
«У нього була сильна депресія, він нічого не хотів. Тому що раніше постійно був у русі, але отримав черепно-мозкову травму і пролежав у психлікарні. У нього було загострення, він був дуже агресивний удома й ображений на всіх, бо раніше мав статки»
Чоловіку запропонували жити у відділенні підтриманого проживання, допомогти з пошуком роботи.
«А він каже: “Що, так можна?”. Звісно, можна! І він нам повірив. Насамперед треба до людини знайти підхід. Ми ж теж боялися, що як його відпустимо, він ноги в руки й утече. І завжди за людей відповідає хто? Директор інтернату. Ми з ним проговорювали, що якщо втече, його буде шукати поліція, бо ми за нього відповідаємо. Та він запевнив, що все буде добре».
Через пів року влаштувався працювати на пилораму, почав брати участь у спортивних змаганнях, привозив медалі. І, каже пані Юлія, в нього зʼявилася мета — переїхати у Львів. Працівники інтернату перевірили, чи справді чоловік має родичів у Львові, звʼязалися з місцевими соціальними фахівцями.
Нині чоловік живе у Львові, а пані Юлія з колегами раз на тиждень телефонує, щоб перевірити, чи все гаразд.
«І я кажу до нього: “Сашо, бувають різні ситуації. Будь ласка, якщо щось не так, якщо в тебе немає грошей — телефонуй, їдь до нас. Мій телефон доступний 24 на 7”. Я даю всім настанови: ніколи не крадіть, ніколи не бийте когось, бо можете потрапити туди, звідки я вас просто не поверну».
Про плани
Пані Юлія з колегами намагаються організовувати дозвілля для мешканців відділення підтриманого проживання й інтернату загалом. Наприклад, возять групи в театр і кіно, на екскурсії та пікніки. Також вихованці беруть участь у спортивних змаганнях. Для поїздок заклад має буси.
А нещодавно заснували «щасливі понеділки» — щотижневу каву з директоркою. Актив мешканців розповідає про бажання і плани.
«У мене теж ще дуже багато ідей, — додає вона. — Зараз працюю над арттерапевтичною зоною. Я її назвала “Мистецький простір”. У нас багато адаптованих людей. Ми вже їх підтягнули. Але скажу чесно: є ще середня ланка, і от її я дуже хочу підтягнути. Це буде велика артзала на вулиці з індивідуальними столиками й мольбертами. І там кожен зможе малювати чи щось ліпити».
А ще разом з Горохівською міською радою інтернат планує облаштувати гуртожиток для вихідців з підтриманого проживання. У містечку є стара будівля, яку потрібно привести до ладу. Під це вже виграли грант.
«Це теж формат підтриманого проживання, тільки вже окремо від інтернату, — розповідає пані Юлія. — У кожного буде свій блок: одна кімната, кухня з окремими виходом і ключем, а також санвузол на всіх. Вони самостійно шукатимуть собі роботу, виходитимуть у місто. Але водночас у гуртожитку цілодобово буде асистент, який стежитиме, чи всі зачинили двері, чи повернулися додому, чи прийняли ліки. Тобто все те саме, що роблять у межах соціального супроводу в громаді».
Про послугу підтриманого проживання: коментар експертки
Маріанна Онуфрик, експертка з деінституалізації проєкту «Гроші для дитини, дитинство в сім’ї, послуги в громаді», пояснює:
«Міжнародний досвід підтриманого проживання — не більш як вісім осіб (оптимально чотири-шість), які проживають в окремому будинку безпосередньо в громаді. Проживання максимально наближене до сімейного й не має рис інституційного догляду, де мешканці ізольовані від громади, змушені жити разом, не мають вибору, з ким жити, не мають достатнього контролю над рішеннями, які їх стосуються, повинні дотримуватися жорсткого розпорядку тощо. Ключовим є не кількість людей у закладі, а інституційна культура — чи стоїть у центрі людина, чи має вона контроль над власним життям.
Підхід, який знайшли в Горохівському психоневрологічному інтернаті, можна прирівняти до транзитного підтриманого проживання / тренувальної соціальної квартири (будинку), коли резидентів закладу інституційного догляду, які не мають досвіду самостійного проживання, на деякий період поселяють в окремій квартирі (будинку), де вони інтенсивно навчаються готувати собі їсти, розпоряджатися коштами тощо, а тоді вже переходять у безпосередньо послугу підтриманого проживання або взагалі починають жити самостійно. Те, що ми бачимо в Горохівському інтернаті, відповідає стандарту підтриманого проживання, затвердженому в Україні, проте не відповідає найкращим міжнародним практикам. Водночас це дуже хороший крок на шляху до деінституалізації.
У створенні відділень підтриманого проживання в закладах інституційного догляду є ризик, що підопічні стануть заручниками фінансування закладу й ті, хто залишиться у відділенні, будуть назавжди ізольовані від рідних і суспільства.
Водночас приклад Горохівського ПНІ доводить, що трансформація можлива. Щоб це стало системною зміною, необхідні:
- достатня кількість фахових й умотивованих кадрів і в закладах, і в громадах;
- розвинені соціальні послуги в громадах, де підопічні зможуть отримати необхідну підтримку;
- адекватний і належний державний контроль».
Проєкт «Гроші для дитини, дитинство в сім’ї, послуги в громаді» реалізує Громадська спілка «Українська мережа за права дитини», він став можливим завдяки Агентству США з міжнародного розвитку (USAID) і щирій підтримці американського народу через Проєкт «Підвищення ефективності роботи й підзвітності органів місцевого самоврядування» («ГОВЕРЛА»). Зміст цього проєкту не обов’язково відображає погляди USAID.
