В Україні налічується майже 70 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. За даними Національної соціальної сервісної служби України, з початку повномасштабного вторгнення по 1 березня 2023 року такий статус отримали ще 4304 дитини. Усиновили і удочерили за період повномасштабної війни 1,2 тисячі дітей.
За словами міністерки соціальної політики Оксани Жолнович, з майже 70 тисяч дітей-сиріт та тих, хто потребує батьківського піклування, більшість перебуває під опікою родичів, із них близько 23% — у прийомних родинах чи в дитячих будинках сімейного типу.
Дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ) — це окрема родина, створена за бажанням подружжя чи людини, яка не перебуває у шлюбі, з метою виховувати не менше п’яти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Автор «Люк» Костянтин Катишев поспілкувався з вихованкою ДБСТ Анною Яцик — у сім років дівчина з багатодітної родини втратила батька, а пізніше її з братами і сестрами удочерила інша сім’я.
«Я сильно зраділа, що, нарешті, у нас буде дім, у мене — своє ліжко, свої якісь речі, нормальне життя»
— Анно, ви пам’ятаєте період, коли залишилися без тата? Як жили з мамою?
Чесно кажучи, не сильно пам’ятаю. Ми залишалися самі по собі вдома. У нас був дуже маленький будиночок, де не було ліжок на всіх, ми спали разом. Був один стіл на всіх, незручно було робити уроки. До школи ми то ходили, то ні, нікому не було до нас справи. Іноді вдома не було чого їсти.
Так ми прожили три роки, а потім органи опіки відправили нас усіх [п’ятьох дітей, — «Люк»] до дитячого санаторію, а нашу маму позбавили батьківських прав. Я пам’ятаю, що старша сестра Віта була сильно засмучена, вона сумувала за мамою. А я не дуже, бо не пам’ятаю від неї нічого доброго. Коли приїхала мама Свєта з татом Олексієм [батьки-вихователі], вони нас досить швидко забрали.
— А чи намагались інші ваші родичі потурбуватися про вас?
Ми всі, крім наймолодшого брата, народилися на Львівщині й переїхали в село Слобожанське, на Харківщину, коли мені було лише три роки. Родичі розкидані по всій Україні: на заході України, у Полтаві. Коли помер тато, ніхто до нас не приїхав із допомогою.
Та коли я вже підросла, виховувалась у ДБСТ, вони почали один за одним знаходити мене у різних соціальних мережах. Писали: «Ти ж розумієш, що наше фінансове становище не дозволяло вас всіх прийняти». За весь час, коли ми жили у ДБСТ, до нас приїздила тільки рідна тітка, яка жила у Полтаві. Всі інші тільки переписувалися зі мною і виправдовувалися.
— Як ви сприйняли це рішення, що будете жити тепер у чужих людей і не повернетеся до рідного дому?
Наша рідна мати на той момент не подавала ознак існування. Вже коли ми жили у ДБСТ, вона телефонувала та писала, що хоче змінитися та забрати нас додому. Але мені особисто того зовсім не хотілося.
Коли мама і тато [батьки-вихователі] приїхали знайомитися і пообіцяли нас забрати, то я сильно зраділа, що, нарешті, у нас буде дім, у мене — своє ліжко, свої якісь речі, нормальне життя. Раділа і тому, що вони забирають нас всіх, не ділять нашу родину. Я їм одразу повірила і сильно чекала, коли вони нас заберуть.
— Як вас зустріли в новій родині?
Коли нас привезли у село Андріївка Красноградського району, в ДБСТ вже було двоє дітей: Настя і Влад. У мами з татом були і біологічні діти, але вони вже не жили з батьками, коли ми туди потрапили.
Були окремі кімнати — для хлопчиків і для дівчаток. Мій молодший брат був як раз такого віку, як Влад, тому вони одразу подружилися. Ми з Настею та Вітою теж були близькі за віком і мали хорошу компанію. Будинок був невеликий, але кожна дитина мала своє ліжко, стіл і шафу. Тоді для нас це було прямо «вау!».
За нами добре доглядали, ми ходили до школи. Мама привчала нас, щоб ми самі робили уроки, а потім вона все перевіряла. Кому з дітей потрібно було — пояснювала, допомагала, наприклад, твір написати.
Село Андріївка — маленьке, і громада нас зустріла дуже добре. Ми завели багато друзів. Нас підтримували, ніколи не було якогось булінгу. Мама з татом нас добре одягали. Ми всі разом їздили на базар чи до магазинів, і нам купували все нове, що було потрібно.
— Як розподілялися обов’язки в родині?
Тато не працював, бо він — людина з інвалідністю, в нього немає ноги. Але він дуже багато чого робив по дому: хазяйство, город, поросята, птахи. Мама більше займалася нами. Ми, дівчата, більше допомагали мамі на кухні, по дому. А хлопці — татові. Всі всім допомагали в міру сил. Не було такого, щоб нас змушували, наприклад, днями працювати на городі. Але як картоплю копали, то всі разом, помідори садили — теж. Свої кімнати ми завжди прибирали самі. І завдяки тому, що я допомагала на кухні, зараз вмію все робити для себе.
— Чого ще ви вчилися, коли жили в цій родині, що вам згодилося в житті?
Батьки часто говорили на різні дорослі теми при нас. І ми слухали. Ми, діти, не ходили, наприклад, платити за комунальні, але я знала, що це потрібно робити щомісяця і знала, де мені це зробити. Нам пояснювали, звідки беруться ті чи інші речі, скільки на них потрібно заробити.
Думаю, такого я б не знала в інтернаті. Коли ми жили у санаторії або їздили відпочивати до дитячих таборів, то у мене були подружки з інтернатів. Вони багато розповідали про те, як там живеться, і у мене склалося враження, що там взагалі мало чого доброго.
— Що саме вам розповідали?
З доброго — що до них часто приїздять волонтери, допомагають, дарують подарунки. Але що стосується внутрішньої атмосфери… Їх часто ображають старші діти: б’ють, знущаються. Вихователям до них, як правило, не було справи. Дівчата розповідали, що вони живуть якби самі по собі, як вміють, так і справляються з життям.
У нас було все навпаки, батьки[-вихователі] завжди за нас переживали. Наприклад, коли моя старша сестра стала підлітком, у неї виникли питання, притаманні цьому віку, і батьки допомагали їй. Якщо хтось молодший захворів, то мама і в лікарню з ними лягала — ніколи нікого не кидали самого. А для мене найцінніше те, що я завжди знала: якщо потрібно, то мені є до кого звернутися.
— Як у вас проходили свята?
До свят ми завжди готувалися кілька днів. Це були великі застілля, особливо, якщо гостей кликали. Кожному святкували дні народження, ми завжди отримували подарунки. Також на Новий рік, Миколайчика… «На природу» часто виїжджали. Хоча, частіше і виїжджати нікуди не потрібно було, бо село саме по собі дуже мальовниче. А на зимові свята дуже часто знаходилася якась благодійна організація, яка організовувала для нас поїздки до театру чи цирку, чи ще кудись, аби ми відпочили та повеселилися.
«Мені зараз подобається моє життя, те, що я бачу світ, не боюся виходити за якісь рамки»
— Як і коли ви випускалися з ДБСТ?
Оскільки я завжди добре вчилася, то всі розуміли, що я закінчу всі 11 класів. Мама завжди казала, що з мене щось путнє та вийде.
Коли мені виповнилося 17 років, я нормально здала ЗНО. І завдяки тому, що у мене були пільги, вступила до Харківського університету імені Бекетова на спеціальність з публічного управління та адміністрування. Грубо кажучи, я стала держслужбовцем. Як тільки вступила до університету, мене перевели на повне державне забезпечення.
Відповідно, з ДБСТ я офіційно випустилася. Але хочу сказати стосовно мами й тата [батьків-вихователів] — вони нікуди не поділися з мого життя, я продовжую з ними спілкуватися. Вони постійно кажуть, що пишаються мною. Поки вчилася в «універі», завжди приїздила додому на вихідні. Зараз я в Німеччині, ми регулярно на телефонному зв’язку, я знаю все про їх життя, вони — про моє. Це, так само, як рідні діти їдуть вчитися і живуть своїм життям.
— А як влаштувалися ваші брати та сестри?
Старша Віта живе в Росії, вона вийшла там заміж ще до повномасштабного вторгнення. Вона і старший брат вступили теж до університету, але їх відрахували, бо вони не прагнули вчитися. Ще один менший брат здобув вищу освіту, живе в Україні, у нього все добре. І наймолодший брат теж вчився в університеті і ще до вторгнення виїхав за кордон працювати.
— Як склалося ваше життя після навчання?
Ми з моїм хлопцем виїхали працювати за кордон. Просто збирали овочі-фрукти, щоб заробити грошей. Ми потрапили до Англії, і вона нам дуже сподобалася! Студенткою я намагалася підробити продавчинею в торговельному центрі. І коли згадую, які копійки та за яку важку роботу, по 12 годин в день, я там отримувала, не хочу більше так працювати. Тому, пізніше, ми поїхали до Бельгії, а потім — до Німеччини. І зараз ходимо на мовні курси, я хочу далі працювати й побудувати собі життя тут, у Німеччині.
— Бачу, ви задоволені своїм життям сьогодні. Чи є в цьому заслуга батьків-вихователів?
Я вдячна за те, що не залишилася у своєї біологічної мами, а потрапила до Свєти та Олексія. Вони допомогли мені усвідомити, що треба прагнути більшого, не зупинятися на досягнутому. Мені зараз подобається моє життя, те, що я бачу світ, не боюся виходити за якісь рамки. А якби я опинилася в інтернаті, мені здається, я б нікуди не вступила, не потрапила… Тому що велика ймовірність того, що мене б там просто зламали, як і багатьох людей.
