Автор: chr_admin

Батьки відмовилися від Даші (ім’я змінено) одразу після її народження. Протягом 19 років, будучи дитиною з інвалідністю, вона поневірялася інтернатними закладами, де пережила фізичне, психологічне та була свідком сексуального насильства. А ще – кричущої байдужості з боку вихователів та адміністрацій.

Дівчина знайшла сили поділитися своєю історією, аби показати, як інтернати можуть скалічити життя людини і чому потрібно докорінно змінювати систему, яка (не)працює вже десятки років.

Далі – її пряма мова.

Спогади, які не хочеться пам’ятати

Мені 34 роки. Батьки покинули мене в пологовому одразу після народження. Чотириденним немовлям я потрапила до будинку маляти, потім були інші заклади. Я стала повністю державною дитиною і 19 років прожила в інтернатах.

У першому інтернаті я була єдиною дитиною з інвалідністю. Більшість спогадів про дитинство – негативні. Тепер займаюсь з психотерапевтом, щоб пропрацювати всі ті травми.

Перше, що пригадую, – Новий Рік. Я дуже люблю новорічні свята, Різдво – для мене це казка, але в інтернаті я (у прямому сенсі) не бачила жодного свята – через інвалідність мене завжди садили далеко, за спини працівників. Це при тому, що я вивчала всі віршики і пісні.

Діти знущалися з мене. Вихователі – не захищали, а навпаки. Наприклад, коли приїжджали спонсори, то мені як дитині з інвалідністю давали більше гостинців, а коли гості їхали, то (вихователі) били по руках і казали: “Ти знову жебракуєш”.

Ще один спогад з ранніх років – як нас карали відсутністю їжі. Якщо хтось не слухався, всю групу залишали без вечері. Пам’ятаю, одного разу ми були такими голодними, що поки нянечка кудись вийшла, накинулись на запіканку. Сирна з вермішеллю, найсмачніша в житті. Ми її їли просто руками, швидко, щоб ніхто не побачив і не покарав.

Я пам’ятаю багато такого, чого не хочеться згадувати. Наприклад, те, як нянечки вночі напивались, брали когось з нас, роздягали і змушували голяка танцювати на подушках. Мені тоді було років 5 чи 6. А вони дивились, розважались і насміхались.

У ті роки я любила хворіти. Знаєте чому? Бо в лікарні краще ставилися та смачніше годували. Всі діти завжди просилися в лікарню. Одна з медпрацівниць навіть пошила мені рукавички. Це були мої перші особисті речі, і тоді я відчула, що у мене є справді щось моє, власне. Це було дуже круто.

“Не вишив дві роботи – покараний”

Невдовзі я перейшла до наступного інтернату для дітей з інвалідністю. Ми ненавиділи режим. Нас піднімали о 6:40, але я займалася спортом, тому вставати доводилося о пів на шосту. Тільки по неділях і на канікулах ми могли спати до 8-ої години. Гігієна, руханка, сніданок, потім йдемо на уроки.

Навчалися не всі. Половина дітей в інтернаті не вчилися взагалі. Це були діти з комплексними порушеннями, прикуті до ліжка, з психічними розладами, ментальними порушеннями. Розвитком цих дітей не займались. У них навіть не було вихователя.

Згодом призначили одного вихователя на декілька груп. Для мене було дивним: чому у нас є хоч якісь свята, іноді возять відпочивати, спонсори приїжджають розважати, а діти у цих групах ніколи такого не знали?

Ми їх бачили здебільшого тоді, коли вони помирали і їхні тіла несли до тимчасових моргів, яких на території інтернату було три.

Після уроків ми йшли на “групи”. По понеділках у нас була політінформація, по вівторках – виховна година, у середу – трудовий десант, у четвер – групові збори, у п’ятницю – не пам’ятаю, а по суботах і неділях ми дивилися телевізор або йшли на “майстерки”. Останнє – це такі “вмілі ручки”, де ми вишивали, робили щось з бісеру, гіпсу тощо. Нас змушували туди ходити.

Було таке, що перед Новим Роком від нас вимагали вишити дві роботи. Не вишив – покараний. Якщо ви колись побачите в інтернатах такі роботи на стінах, просто пам’ятайте, через яке “не хочу” їх роблять діти.

Ще були півтори години самопідготовки, коли ми робили домашні завдання. Навіть якщо ти все зробив на перерві – все одно мусив відсидіти.  Після самопідготовки ми йшли на майстерки від групи. Далі – вечеря і після неї ми вже мали змогу подивитися якісь серіали або музичний канал. Мені подобались новини.

Потім 15 хвилин на купання та о двадцятій годині – відбій. Заснути так рано було вкрай важко, але щоб дозволили не спати, треба було довго вмовляти працівників. При цьому ті все одно могли покарати за порушення розкладу. Я хотіла, щоб мені якнайшвидше виповнилося 15 років, бо тоді можна було лягати спати о дев’ятій.

“Перша іграшка з’явилась у 10 років”

У дитинстві, яке я провела у першому інтернаті, у мене не було жодної особистої іграшки.

Коли нас вперше повезли в Німеччину, де надарували дуже багато подарунків, одягу та іграшок, вихователька забрала їх і сказала: “Ми це довеземо, поштою все передамо”. Але вона так і не довезла.

Ми як приїхали голі-босі в інтернатівському одязі до Німеччини, так і повернулись. Це був 2000 рік. Я досі чекаю свої подарунки з Німеччини.

Насправді ми потім бачили, як вихователька в інтернаті все це носила. Тобто подарунки таки дійшли, але не до нас.

Що таке особисті іграшки – я дізналася тільки в другому закладі, вже у 10-11 років. Там зазвичай було так: якщо конкретно тобі щось подарували, тоді це твоє.

Там у нас було вже багато іграшок, але я більше любила грати на вулиці. Навіть якщо дитина без ноги, без руки, але м’яча кидали, в “Тарзана” грали – по деревах лазили. По неділях – футбол. Мені такі, бойові ігри більше подобалися. Мабуть, тому я й пішла займатися тенісом, коли з’явився тренер.

“Вперше задула свічку на день народження у 27 років”

Мені подобалось, як святкували мій день народження у першому інтернаті: був каравай, мені одягали віночок на голову, вся група водила хоровод і співала навколо мене. Але це щастя тривало лише годину-дві, а далі – знову інтернатна історія. Щойно навколо тебе водили хороводи, вітали, а ввечері вже можуть покарати.

В другому інтернаті дні народження були більш підліткові: коли іменинник сам готує “святкове частування” – мівіну. Такого, щоб задути свічку, – у нас взагалі не було. Я вперше задула свічку в 27 років.

Подарунків на день народження теж не було. Але якщо ти улюблениця якоїсь виховательки, та могла щось подарувати. Я була улюбленицею однієї виховательки, і вона знала, що я хочу згущене молоко. Вона принесла мені його, а я ввечері зачинилася в туалеті і випила всю баночку. Це було дуже смачно.

Я мріяла і про справжні подарунки. Коли нас возили в Німеччину (мені було 10 років), побачила на дитячому каналі ляльку “Бебі Борн”. Я почала писати листи з проханням подарувати мені її – передусім Діду Морозу. Але на одному зі святкових ранків у нього впала борода, і я зрозуміла, що він несправжній.

Це була величезна травма, у мене навіть сталася істерика. Але потім я почала писати листи Санта Клаусу. Про ляльку “Бебі Борн” я мріяла до 25 років. І я досі пишу листи в Лапландію.

В інтернаті я не знала, що наші листи читають вихователі. І не тільки читають, але й виправляють: мовляв, “не треба “Бебі Борна” – нам потрібні люстри, вікна”, або навіть косметика.

Ще в інтернаті на свята був “стіл замовлень” – це коли ми могли писати спонсорам, і тоді був шанс отримати щось дійсно для себе. Я просила одяг, який мені подобається – стрітстайл. Адже в інтернаті вибір був дуже обмежений – “з гіршого обрати краще”.

Хоча, якщо ми їхали за кордон, нас красиво перевдягали. Так ми дізналися про існування в інтернаті складів з новим одягом.

Обирати собі постільну білизну, рушники чи будь-які інші речі можливості не було – користувалися тим, що дадуть. Ба більше – навіть зачіски не обирали. Керівництво встановило правило – однакові для всіх: у молодшій групі дівчат стригли коротко, згодом дозволялося вже каре, і тільки після 14 років можна було обрати собі зачіску.

Мені ще пощастило, бо я почала займатися спортом, і там нам видавали спортивний рушник і ще щось. Плюс – гроші почали з’являтися. Завдяки цьому я могла брати участь у святкуванні Нового року.

31 грудня у найстаршій групі дозволялося зустріти свято за солодким столом та келихом чогось безалкогольного, але треба було скинутись по дві гривні. На той час за цю суму можна було купити кілограм цукру. Більше ніж половина групи ніколи не тримала в руках таких грошей. Вони взагалі не знали, що таке гроші і де їх взяти. Відповідно, й доступу до свята не мали.

Свята в інтернаті завжди викликали у мене сум. Це не такі свята, які я бачила по телевізору. Я чула з екрану про олів’є, а що це таке – дізналася тільки в старшій групі. У нас нічого цього не було.

“Змушувати пити сечу”

За час перебування в інституційних закладах я стикнулася з усіма видами насильства – фізичним, психологічним, сексуальним.

Били змалечку. Моя інвалідність нікого не зупиняла. Найбільше тортур я пережила в дитинстві, у дитбудинку. Одна з виховательок, якщо я плакала, з усієї сили щипала мене за живіт. Вона казала: “Якщо ти будеш ридати, то я буду стискати сильніше”. А спробуй не заплакати, якщо тобі дуже боляче. Вона досі стоїть у мене перед очима: в окулярах, з косою.

Інша вихователька побила мене шваброю. Я до сьогодні швабру не беру в руки. Мені було 10-12 років, і я їй сказала, що хочу дивитись мультики в той час, коли вона ввімкнула свій серіал. Або ще була працівниця, яка любила Аллу Пугачову й наказувала покликати її до телевізора, якщо Пугачова буде в програмі пісень на замовлення. “Якщо ви мене не покличете, будете покарані”.

Одного разу ми її не покликали, і нам заборонили виходити з кімнати.

Ніколи не забуду, як і без того травмованих дітей карали за те, чого вони не могли контролювати. Багато з нас, зокрема і я, до певного віку мочилися в ліжка – звісно, не від хорошого життя. Коли це трапилось з однією дівчинкою, нянечка дала їй горщик з сечею та змусила пити. А ми всі повинні були на це дивитися – це було попередженням для нас. Потім тій дівчинці стало погано.

Нам постійно ставили ультиматуми: якщо мочишся в ліжко, то не поїдеш в Німеччину або у крутий табір у гори. Для мене слово “покарання” досі є тригером. Просто не можу його чути.

Був ще один кричущий момент. Хлопець зґвалтував іншого хлопчика, домашню дитину (тобто ту, яка мала батьків, але періодично перебувала в інтернаті). Здавалося б, це надзвичайна подія і мали щось зробити, але адміністрація все зам’яла. Постраждалого хлопчика мовчки відрахували з інтернату та відіслали додому, а його кривдника відправили в психлікарню на один місяць. Потім він повернувся і продовжив жити в інтернаті серед нас.

У другому інтернаті нас майже не били – там із цим було більш суворо, тому що це діти з інвалідністю. Але все одно такі випадки траплялися, і їх замовчували. Ми теж нікому не говорили, бо знали, що якщо скажемо – прилетить вдвічі більше. І не тільки від тієї виховательки або нянечки, а ще й старшаки прийдуть і натовчуть.

Моральне насильство проявлялося в тому, що вихователі нам щодня твердили: “Ви – ніхто, звати вас ніяк, ми тут на вас працюємо, а ви на наші гроші живете”. Я до 25 років вважала, що я – ніхто.

Моральне насильство проявлялося в тому, що вихователі нам щодня твердили: “Ви – ніхто і звати вас ніяк

У мій час дідівщина більше була у хлопців, а серед дівчат – мінімально. Але коли ми подорослішали, то максимально викоренили це явище у своїх групах, хоча вихователі, за інтернатською традицією, намагались зробити з нас каральний загін для молодших дітей. Щоправда, коли ми випустились, дідівщина повернулась.

Тоді я не розуміла, що все це – ненормально. До того, як мені в руки потрапила Конвенція про права дитини, я вважала, що це норма – коли мене б’ють і карають. У мене не було альтернативи, я не знала, що буває життя без побоїв.

Це зараз я можу сказати, що інтернат – це стовідсотково небезпечне місце. Близько половини спортсменів у нашій параолімпійській збірній – випускники подібних інтернатів, і ми всі колись прийшли в спорт тільки з однієї причини – щоб не бути в інтернаті.

“Були діти, які все життя не бачили неба”

Інтернат – це суцільні обмеження прав дитини. Я не розуміла, чому ми повинні спати по 12 дівчат у кімнаті. Або чому ми маємо вдвох спати на одному ліжку: доросла дівчина і маленька дівчинка. Навіть санвузол у нас не був закритий, жодної перегородки не було.

В інтернаті не існує приватності. Ти завжди в групі, а мені це не подобалось. Це сенсорне навантаження для мене: тридцять дівчат, два дорослих на групу, плюс – нянечка, яка залишалася на ніч. Я любила бути сама. У мене були навушники, тож я сідала на гойдалку та слухала музику. Мені ставало легше.

Ще я зависала в бібліотеці, а коли відкрився комп’ютерний клас – за комп’ютером. Тоді з’явилися перші соціальні мережі, можна було з кимось познайомитись зі світу поза межами інтернату. Проте перебувати в комп’ютерному класі можна було лише годину. Потім люди з соцмережі мене питали, чому я тільки раз на день буваю онлайн. Я не говорила, що я з інтернату, бо соромилась. До 22 років соромилася, що я з інтернату.

 

Мене дратувало, коли влітку треба було їхати в табір. Я не хотіла, але не мала права відмовитись. Я не хотіла виступати на святах – “ні, ти повинна”. З 16 років я повністю пішла у відмову і в цьому плані була бунтаркою. Кажу: “Не буду і все”. Відповідь одна: “Тоді ти будеш покарана”.

З їжею те саме. Я не їм м’ясо і в мене алергія на все рибне. “Ні, ти зобов’язана з’їсти те, що лежить у тебе на тарілці”. Там нікого не цікавить, що тобі буде погано після їжі. Вихователі казали на мене: “Вона придурюється”. Погрозами, криками і тиском вони добивалися, щоб ми все з’їдали.

Треба сказати, що у нас всіх була дієта – “п’ятий стіл”. Чому саме вона – не знаю. Не дозволяли навіть смажену картоплю. Ми так мріяли про цю заборонену їжу. Одного разу німці зробили нам барбекю, так адміністрація їх вилаяла за це.

Мені завжди здавалось, що ми з якоїсь з тюрми. У нас і посуд був весь з нержавіючої сталі, як на зоні. Мені здавалось, що якщо я, не дай Боже, потраплю до в’язниці – легко там приживусь.

Навіть у 16-18 років ми не могли самостійно вийти через дорогу до магазину. Щоб купити собі води, я повинна була знайти чергового вихователя та вихователя, який зі мною піде, написати заяву, підписати її у цих двох людей. За руку мене повинні вивести і за руку завести. Тільки так.

Це призвело до того, що потім я самотужки не могла перейти дорогу. Коли випустилась з інтернату і приїхала в Харків на навчання, я перший раз переходила дорогу з другом. Не знала, як купувати снікерс в магазині – дала гроші, взяла товар і пішла, а мені кричать: “Заждіть, ви решту забули!”.

Те, що для мене було новим, незрозумілим, дивним – для моїх однолітків, які росли в родинах, було нормою. Сходити в магазин, з’їсти піцу, випити коли. На тлі цього моє дитинство в інтернаті – це тюрма. Але ж тюрма – це покарання, а ми нічого не зробили. Чому я мусила терпіти знущання в інтернатах тільки тому, що народилася з інвалідністю? Я стільки разів проклинала своїх біологічних батьків за те, що опинилась в інтернаті.

Утім, ще гірше було дітям з комплексними порушеннями. Їх прив’язували до батареї, до манежа, а в цей час у нас могло бути свято першого дзвоника. Це так цинічно. У них не було ані першого вересня, ані морозива, вони не знають, що таке перша вчителька і як це – доторкнутися до новеньких зошитів.

У нас були діти, які все життя не бачили неба, бо їх просто жодного разу не виводили на вулицю. Їм малювали небо на стелях. І таке досі існує.

Ось реальний випадок в одному з психоневрологічних інтернатів: там був лежачий хлопець 26 років. Я його запитала: “Про що ти мрієш?”. Він каже: “Я ніколи не бачив небо і дерева”. Виявилось, що він лежить на другому поверсі, а крісла колісного в нього немає. Тоді ми тоді знайшли крісло і вивезли його прямо в ліс. Я показую: “Оце небо”. У відповідь він так розплакався. Каже: “Я думав, що небо – червоне”, бо у нього в кімнаті стеля пофарбована у цей колір.

Читайте також :
“Усі наші діти пройшли через операції, інколи по дві-три”. Як єдиний у своєму роді заклад рятує дітей з інвалідністю від інтернатів.

“У мене досі немає людини, якій я можу довіритись”

У мене ніколи не було поруч людини, якій я могла довіритись, з якою можна було б поговорити, спитати поради.

Пам’ятаю, як у першому інтернаті, ще маленькою я побачила свою біологічну матір. “Не з’їси котлету, я тебе поб’ю”, – так вона тоді мені сказала.

Загалом у дітей, які росли в дитбудинку, немає тієї правильної прив’язаності, як у людей, які живуть в родинах. Вона просто не напрацьована. Оскільки і від народження в інтернатах – мене хто хотів, той і брав на руки, тому у мене не було кордонів.

Одного разу у випускному класі я повірила одній людині. Мені здалось, що вона до мене добре ставиться. Я тоді надсилала їй SMS-ки, кожного вечора писала «на добраніч», а вранці бажала доброго ранку. Ходила до воріт, зустрічала, проводжала до кабінету. Ввечері теж проводжала до воріт.

Але коли я випустилася, ця людина перестала зі мною спілкуватися. Це зараз я розумію, що ми – просто потік (людей) в інтернаті і там не було ніякої дружби.

Відтоді я хоч і дуже відкрита, але до себе близько не підпускаю. Зараз у мене немає людини, з якою можна всім ділитись.

Якщо чесно, мені дуже важко будувати стосунки, бо я наче чекаю підступу. Навичка довіряти у мене втрачена.

“Для мене є проблемою вийти викинути сміття”

Після 19 років життя в інтернатах довелося з нуля навчатися багатьох елементарних речей. Наприклад, прибирати за собою сміття. Коли почала жити сама, то все, що приносила в кімнату, я кидала під ліжко. Звикла, що в інтернаті за мене все прибирали. Потім друг допомагав розбирати всі ці гори сміття.

Зараз мені соромно про це говорити, але я розумію, що я в цьому не винна, тому що мене не навчили, що є сміттєвий пакет і бак унизу на вулиці.

Я не вміла готувати. Навіть гречку приготувала з четвертого разу і все одно пересолила. Мені важко з фінансовою грамотністю. Коли я вперше заробила гроші, я все витратила на одяг.

“Інтернати – це дитячі тюрми”

Інтернати – це дитячі тюрми, і дитина там безправна. Тебе можуть вдарити тільки тому, що неправильно подивився. І покарання, покарання, покарання.

Інтернатна система накладає відбиток і на працівників: навіть люди, які приходять з хорошою метою, люблять дітей, за пів року часто змінюються.

Деінституціалізація інтернатних закладів – це про альтернативу для дітей, які втратили батьків; для родин, що потрапили в складні життєві обставини; для людей з інвалідністю. Адже буваються ситуації, коли навіть батьки, які люблять своїх дітей, віддають їх в інтернати, бо у них немає можливості виховувати їх.

Йдеться не про закриття 100% інтернатів, тому що в усіх країнах світу вони є, але вони точно мають працювати по-іншому.

Це про можливості, розвиток, інклюзію, сприйняття кожної людини такою, яка вона є. Серед альтернатив інтернату можуть бути різні форми виховання – як патронатна сім’я, так і, наприклад, центр денного догляду, де дитину з інвалідністю супроводжуватиме спеціаліст, який навчатиме її самостійно їсти, ходити в магазин, соціалізуватись.

Це і про робочі місця, нові професії для людей. Наприклад, потрібні спеціалісти індивідуального супроводу – це може бути ерготерапевт, фахівець з раннього втручання. Тобто це можливості і для дітей, і для дорослих – для громади загалом.

Кожна дитина має право жити в нормальних умовах і відчувати турботу, а не проходити мій шлях. Це те, над чим зараз я працюю.

Автор: Юлія Значко, спеціально для “УП. Життя”

Матеріал підготовлений в рамках кампанії “Заглушені голоси”, яку реалізує міжнародна благодійна організація “СОС Дитячі Містечка” на підтримку реформи деінституціалізації.

“Йой, най буде”, — думає чиновник, підписуючи акт виконаних робіт на пандус біля ЦНАПу з нахилом у 30% (при нормі до 8%). – цитата з “Абетки інклюзивності та толерантності”).

В абетці зібрані статті, які пояснюють принципи Конвенції прав людей з інвалідністю, Міжнародної класифікації функціонування, інвалідності і здоров’я, юридично встановлених гарантій, тощо. А також представлені визначення понять толерантності, інклюзії, сенсорних порушень, аутизму, гідності, психічного здоров’я.

Для її створення UNICEF Ukraine було розроблено шрифт Inclusion.UKR, зручний для людей з дислексією. Абетку створено ГО “Соціальна Синергія” за підтримки U.S. Embassy Kyiv Ukraine.

Абетка інклюзивності та толерантності

На минулому тижні відбувся вебінар “Нові можливості програми “Муніципальна няня” для сімей ВПО та прифронтових територій”.  Лектором виступив Максим Наімов, державний експерт експертної групи з питань розвитку системи надання соціальних послуг Директорату соціальних послуг Міністерства соціальної політики України. 

Далі, відповіді на питання, що поставили учасники заходу до та після вебінару. 

Як працює програма «муніципальна няня»?  

Це компенсаційна програма: спершу батьки чи опікуни самостійно оплачують послуги няні, а потім їм компенсують суму чи частину витрат. Тобто батьки (офіційні опікуни) мають самі знайти муніципальну няню, оформити з нею договір та віднести документи у найближче управління з питань соціального захисту населення (УСЗН). 

Хто може отримати компенсацію? 

У 2022 році з початком повномасштабного вторгнення переглянули категорії людей, що можуть подати заявку на компенсацію. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 664 «Деякі питання відшкодування вартості послуги з догляду за дитиною «муніципальна няня» на період воєнного стану та протягом трьох місяців після його припинення або скасування», це дитина: 

• з інвалідністю до 6 років або які мають тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дитиною до шести років, яка отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, якій не встановлено інвалідність;
• до 6 років, батьки якої є особами з інвалідністю I чи II групи і на законних підставах проживають на території України та уклали договір з муніципальною нянею.
• до 3 років, якщо один із батьків, опікунів є внутрішньо переміщеною особою (ВПО);
• до 6 років, які разом із батьками, опікунами проживають на території адміністративно-територіальної одиниці, де неможливо забезпечити відповідно до рішень військових адміністрацій та органів місцевого самоврядування функціонування закладів дошкільної освіти, необхідних для реалізації державних гарантій забезпечення безпечного освітнього процесу в умовах воєнного стану, надзвичайної ситуації або надзвичайного стану (особливого періоду).

Чи можливо отримати компенсацію по догляду за дитиною з особливими освітніми потребами (ООП)? 

Якщо дитина до 6 років і заявник відповідає одній з категорій – то можна подавати документи на оформлення компенсації. Проте суто наявність ООП не може бути підставою для надання послуги “муніципальна няня”. 

Якщо у громаді немає місць у садочку? Чи можна скористатися цією послугою й оплатити няню? 

На жаль ні.  Послуги муніципальної няні можуть компенсувати тільки якщо це прифронтова територія і садочки не працюють. 

Яку суму можна отримати? 

На сьогодні – 7100 гривень (або  42,6 гривні на годину). Це розмір мінімальної заробітної плати на 1 січня  2024 року. 

 Чи є обмеження по доходу заявників? 

Ні. Єдина вимога – заявник має випадати тим критеріям, які вказані вище. 

Якщо у сім’ї двоє дітей до 6 років (вказаних категорій), то чи можна отримати компенсацію на двох дітей? 

Наразі ні. Але фахівці працюють над цим питанням, щоб можна було оформити компенсацію родині за двох і більше дітей.

 Хто може стати «муніципальною нянею»?  

Мама, батько, бабусь чи дідусь, старші діти та інші родичі першого ступеню спорідненості  – не можуть бути “муніципальною нянею”. Цю послугу можуть надавати тільки:

• фізичні особи-підприємці (ФОП) вказавши у класифікаторі вид економічної діяльності (КВЕД) 97.00 та 88.91. При цьому не важлива група оподаткування.
  Але ФОПи можуть одночасно доглядати за трьома дітьми.
• юридичні особи (КВЕД 78.2, 85.10) – няня вже офіційно може доглядати одночасно за 6 дітьми і робити це дозволяють за адресою, визначеною муніципальною нянею, або за однією з адрес проживання дітей за письмовою згодою батьків всіх дітей, про що зазначається в договорі.

Де знайти «муніципальну няню»?  

Міністерство соціальної політики України тільки планує створити реєстр “муніципальних нянь”. Поки батькам можна подивитись у Реєстрі фізичних та юридичних осіб – хто з них має потрібні КВЕДи.  

Які документи потрібні для оформлення компенсації? 

• копії документів дитини (свідоцтво про народження тощо);
• заява про надання компенсації послуги “муніципальна няня”;
• заява про перерахування коштів для компенсації послуги «муніципальна няня» із зазначенням рахунка в установі банку, вибраного заявником послуги;
• копія договору між заявником послуги “муніципальна няня” та муніципальною нянею;
• документи, що підтверджують витрати на оплату муніципальній няні вартості послуги «муніципальна няня», сплаченої заявником послуги «муніципальна няня» (виписка з банківського рахунка, касовий чек, товарний чек, розрахункова квитанція) за місяць, в якому подано заяву.

Додатково: для ВПО та прифронтових територій 

• документ з основного місця роботи батьків, опікунів, що підтверджує зайнятість кожного з них та неперебування їх у відпустці для догляду за дитиною;
• довідка про сплату єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (індивідуальні відомості про застраховану особу за формою ОК-7) (для фізичних осіб — підприємців), довідки про перебування на обліку в статусі безробітного у центрі зайнятості (для внутрішньо переміщених осіб, які перебувають на обліку як безробітні);
• ваучер з центру зайнятості для підтримання конкурентоспроможності деяких категорій громадян на ринку праці або довідки з місця проходження навчання/перепідготовки/підвищення кваліфікації (для внутрішньо переміщених осіб);
• рішення виконавчого органу сільської, селищної, міської ради про припинення діяльності закладів дошкільної освіти).

 

Переглянути запис вебінару можна тут.  

 

Захід провела Громадська спілка “Українська мережа за права дитини” в межах проєкту “Розвиток, впровадження та підтримка ефективних політик сейфґардінг серед членів Української мережі за права дитини та поза нею” за фінансової підтримки Terre des hommes Deutschland.  

Свого часу Олена Фурдь з Мукачево не знала, що одинокі жінки або чоловіки можуть створити прийомну сім’ю і взяти на виховання дитину, так само як і сімейні пари. Сьогодні Олена, 29-річна незаміжня й енергійна жінка, взяла під опіку трьох маленьких дівчат і ділиться з іншими жінками, як втілити таку мрію в реальність. Далі – пряма мова Олени. 

Однієї немає? Давайте трьох!

У квітні, напередодні мого 29-річчя, я вперше дізналась, що самотня людина може взяти дитину на виховання. До того я думала про це не раз. Але як і всі мої знайомі, вважала, що це можливо тільки у шлюбі.

Як і більшість, я вважала, що можна прийти до дитячого будинку, подивитися на діток і обрати ту дитину, з якою подружилась. Тепер знаю, що спочатку треба звернутися до служби у справах дітей, зібрати всі необхідні документи, пройти спеціальні курси, після того вказати в анкеті, дитину чи дітей якої статі, якого віку я хотіла б забрати у прийомну родину. І тільки після того запропонують варіанти анкет. Але тоді цього я не знала.

Раніше я  приходила до місцевих інтернатів як волонтерка – займалася з дітьми, допомагала вчити уроки, а сама знайомилася з ними та приглядалася. Хотіла взяти тільки дівчинку. Я розумію їх потреби, у мене є сестрички. Хотіла одну, не знала тоді, що діти переважно попадають до закладів сімейними групами, тобто з братами та сестрами. Знайти одну дитину в цьому закладі було нереально.

Займалася я з дівчатами від 5 років і у кожної дівчинки питала: «Скільки в тебе братиків, сестричок?». Менш ніж троє ні у кого не було, то я все зважила і вирішила: троє – так троє! Навпаки, веселіше їм буде. Але я більше не готова була брати. І я звернула увагу на Софію, у якої є дві сестрички. Старша, Діана, була в цій же самій групі, то я її теж знала. Ці дівчатка мені дуже сподобалися, і я стала приїздити вже більше до них. А з молодшою Аделіною ми познайомилися вже пізніше.

Прийомна сім’я 

Я пішла до служби у справах дітей та швиденько зібрала документи. Всі думають, що їх довго збирати, але там все просто: ксерокопії паспорта та ідентифікаційного коду, довідки про несудимість, про доходи, про те, що вам є, де жити й розмістити дітей, і медичний огляд у лікарів. Все! От тільки курси аж два місяці чекала, доки група зібралася. По закінченні курсів отримала спеціальну довідку, що можу приймати дітей.

Потрібно було також визначитися із формою сімейного виховання, яку обираєш. Я обрала прийомну родину й могла взяти на виховання від 1 до 4 дітей. Можна також усиновити дітей чи створити дитячий будинок сімейного типу (тоді можна взяти до 10 дітей).

Чому не зупинилася на усиновленні? Тому що держава мені допомагає фінансово, і це дуже для мене важливо. Я працюю на двох роботах і непогано заробляю. Крім того, у мене є ще будиночок, який здаю в оренду. Тобто, я заробляю на себе і на дітей. Але наш світ надто нестабільний, аби взяти таку відповідальність за дітей лише на себе одну і не підстрахуватися.

Виплати від держави не покривають всіх витрат на дітей, але для нас це вагома і стабільна допомога. Це два з половиною прожиткові мінімуми на кожну дитину, що сьогодні складає близько 6 800 гривень. До того, прийомним батькам виплачують по одному прожитковому мінімуму на кожну дитину як зарплату, що теж є важливим.

Після цих формальностей відбувається вже офіційне знайомство з дітьми у спеціальній ігровій кімнаті закладу. Дитячий психолог, юрист дитбудинку, працівник із соціальної служби та вихователь дітей — усі ці фахівці спостерігають, як відбувається контакт між вами та дітьми.

Якщо все нормально, то впродовж 10 днів ви можете відвідувати дітей, щоб краще зрозуміти, чи ви справді готові взяти саме їх. В моєму випадку я вже точно знала, що це мої діти.

Аделіна дивилася на мене очима, повними сліз: «Коли вже ти нас забереш?», а я їх запевняла, що тепер вже точно скоро заберу. І я вже весь час підганяла служби, щоб, нарешті, забрати дітей. Відтоді, як я познайомилася з дівчатами, й до моменту, як забрала їх, пройшло близько трьох місяців: левову частку цього часу я очікувала на початок курсів.

Терпіння та розмови – найкращі друзі мами

І ось настав цей день. Дівчатка забрали особисті речі, яких на трьох був аж один пакет, і ми приїхали додому. Вони, нарешті, заселилися у свої кімнати.

Я дуже ретельно готувалася до їх заселення. Заздалегідь продумувала, хто де буде жити, як зробити максимально комфортні умови. Мене дуже тішило, як вони все роздивлялися, де їх простір, де їх речі, дивувалися. І таке враження, що звикли до нового житла просто одразу. Так ми живемо вже більш як чотири місяці.

Поступово почали проявлятися характери. Молодша Аделіна була дуже мовчазна у закладі, вона ігнорувала всіх малознайомих людей. Тепер гомонить про все на світі – ну не переслухаєш! А ще вона випромінює життєрадісність, часто каже щось кумедне і дотепне. Кажеш: «Поскладай свої речі», вона відповідає: «Мамо, от зараз прям всьо кинула і пішла складати!».

Старшенька Діана не хоче вчитися. Я весь час їй пояснюю, чому це потрібно саме їй. Але часто вона просто жбурляє книжку і все. Вона дуже багато пропустила через дуже складні умови проживання. Читає погано і тепер потрібно наздоганяти. Зараз вона ходить на заняття з англійської мови, бо не знає її взагалі. Доня не бере з собою книжку, забуває зошит. Іноді мої нерви просто на межі! Бо вона дуже здібна, математику добре знає. У інтернаті не вимагали такого інтенсивного навчання, а тут вона мусить напружуватися щодня… Сильно протестує і немає розуміння, навіщо це, якщо можна і так жити. Але терпіння та розмови – то наше все.

Середня, Софія, постраждала найбільше. У її житті попередньому була одна травмуюча подія, і це зупинило її розвиток. У неї він приблизно на п’ять років, хоча їй вже сім. За порадою психолога намагаємося опрацьовувати все поступово і радіти кожному успіху, за допомогою хороших емоцій витісняти погані. Часто вона теж лінується, але пояснення і ще раз пояснення – і ми поступово рухаємося вперед.

У мене взагалі не було складнощів через це. Чиновники підтримували, казали: «Оце ви чудово придумали — взяти дітей» і йшли назустріч. Складнощі були технічні на курсах для батьків. Бо ситуації, які там моделюють, розраховані переважно на сімейні пари. Але нас, жінок та чоловіка без пари, там було троє таких, то ми просто не робили ці вправи.

Також моїм батькам чужі люди казали: «Як ви це дозволили їй таке зробити, зруйнувати собі життя? Може, цих малих ще можна повернути?»

Але, на щастя, мої батьки адекватні. Вони страшезно люблять дівчаток і суттєво мені допомагають.

Я ж не розумію, як можна жити з такими стереотипами? Моє рішення дуже зважене. Я хочу прожити життя, озирнутися і розуміти, що прожила його не лише у власне задоволення, що зробила щось хороше для інших людей.

Не переживаю, що я одна. Живу так з 18 років, коли з’їхала від батьків і стала винаймати квартиру. Пару років тому мені дістався будинок у спадок від бабусі. Ми з татом самі зробили тут ремонт. І коли я туди заїхала, то невдовзі зрозуміла, що тут занадто багато простору для мене одної. Але з дівчатами цей будинок ожив.

Потрібно було перебудувати не тільки будинок, а й трохи – своє дозвілля, звички. Наприклад, коли я жила сама, то не готувала. Мені було нудно робити це для себе одної. Зараз готую щодня. У вихідні це взагалі і сніданок, і обід, і вечеря.

Щодо розподілення часу, то все це вирішує ретельне планування своїх дій. А також делегування повноважень. Так, було таке, що Аделіна захворіла, і я не могла відпроситися з роботи, бо там теж був дуже важливий день. Тоді мій тато сидів з онукою.

Поділюся лайфхаком: усе необхідне на завтра ми готуємо з вечора: одяг, рюкзаки. Школу обрала найближчу до будинку, садочок – теж дуже близько. Спочатку я завозила дітей до школи та садочка, а ввечері забирала. Тепер зранку я завожу дітей. А забирати їх я делегувала Діані. Після школи вона йде додому, Софія залишається у групі подовженого дня, де зробить уроки, і поїсть, і з дітьми пограється. Діана вдома все робить сама: їсть, ходить на англійську, а потім я їй нагадую, і вона йде за дівчатами до школи та садочка. А там і я невдовзі додому приїжджаю.

У мене є три близькі подруги, у яких діти всі однакового віку, їм по 8 років. Ми часто бачимося. Наші діти добре передружилися між собою. Доки вони граються, то нам, мамам, завжди є, про що поговорити. От нещодавно ходили на пікнік.

Але найчастіше ми ходимо до моїх батьків. Ще у мене є дві сестри, одна з яких зараз за кордоном. Дівчатка сприйняли мою родину одразу дуже добре, дуже скучають, тягнуться до них. Бо своєї люблячої сім’ї у них-то не було.

Аделіна перед тим, як я її взяла, вперше попала до інтернатного закладу. А Софія та Діана – вже були декілька разів. Їх вже забирали від біологічної мами, бо вона не дбала про дітей. Потім вона нібито виправилася, їй дітей повернули. Але потім все знову. Останній раз дівчата рік провели в інтернаті, вона їх так і не навідала. Її позбавили батьківських прав тільки за день до того, як я закінчила курси. Тобто, коли я вперше побачила дівчаток, вони ще були без статусу.

Переваги прийомного материнства

В тому, що я взяла дітей з закладу, а не народила сама, я бачу суцільні переваги. По-перше, перспектива народжувати самостійно викликала у мене купу страхів.

По-друге, кажуть, що всі хочуть новонароджену дитинку. Ні! Старші діти вже самостійні, можуть про себе подбати та допомогти одна одній.

По-третє, дуже багато хто боїться фінансового навантаження. Якщо ти народжуєш дитину або всиновлюєш – це лише твоя відповідальність. А у разі створення прийомної родини тебе страхує держава.

Матеріал підготовлений для womo.ua  в рамках проєкту ЮНІСЕФ в Україні «Турботливі родини для 1000 дітей», що втілює Громадська спілка «Українська мережа за права дитини», за підтримки Міністерства соціальної політики України, Національної соціальної сервісної служби України. 

У дитинстві Ліна Дешвар, як й усі діти, готувалась до новорічних свят: вчила вірші та пісні. Але на концертах вихователі ховали Ліну за свої спини через її інвалідність, а віршики розповідали інші, «нормальні» діти.

«Після свята ми йшли у групу, і вихователька просила покласти подарунки на столи й піти помити руки. Ми йшли, а коли поверталися, подарунків не було — ні цукерок, ні іграшок…», — розповідає Ліна. Зараз вона кураторка та викладачка освітньої програми для підлітків і молоді з інвалідністю «Школа для кожного». На жаль, історія Ліни — тільки одна з тисячі подібних.

Щороку до новорічних свят у соціальних мережах починають обговорювати питання: привозити чи ні подарунки в інтернатні заклади. ГС «Українська мережа за права дитини» зібрала думки та поради випускників інтернатних закладів. Проте висновки має зробити кожен сам для себе.

1. Підтримуйте сім’ї, а не інтернати 

Обирайте ініціативу з підтримки сімей та підготуйте подарунки дітям — пропонує Кирило Невдоха, випускник інтернату, голова Національного офісу дітей та молоді «ДІйМО» при Міністерстві соціальної політики.

«В інтернаті сьогодні приблизно 9% дітей-сиріт. У більшості ж є батьки. Дітей вони влаштовують в інституційний заклад з різних причин. Іноді вони не можуть забезпечити їх. Знаючи це інтернати часто маніпулюють батьками, начебто саме в закладі дитині краще, ніж вдома. Мовляв, у них є спонсори, які приїжджають туди з подарунками й вдома таких презентів дитина не отримає.

Але у сім’ї дитина має більше — любов батьків та підтримку. Тому краще допомагати родинам, щоб дитина росла поряд з турботливими дорослими»

 

 

Фото: facebook Кирила

 

 

2. Допомагайте адресно 

Подаруйте те, що дійсно потрібно дитині — радить у своєму Facebook Ліна Дешвар, кураторка та викладачка освітньої програми для підлітків і молоді з інвалідністю «Школа для кожного», випускниця інтернату:

«Чи задумувалися ви, чому люди відвідують інтернати?

В кожного — свої причини. Хтось подумав, що дітям в дитячому (інтернатному, – прим.ред) закладі самотньо, сумно і не вистачає спілкування. І вони починають приходити до вихованців інтернату, влаштовувати дітям спілкування та свято. Думають, що таким чином життя дітей стане більш радісним.

Хтось хоче поділитися своїм теплом, любов’ю, досвідом. Хтось задовольняє своє его, а комусь просто цікаво.

Насправді ніякі одноразові відвідини вихованців інтернатів чи подарунки не зроблять їх щасливими. Не навчать навичкам самостійності, вмінню спілкуватися з різними людьми, знати особисті межі, робити вибір і розуміти, чого він чи вона хоче.

Якщо сильно хочеться допомогти дітям, які опинилися в інтернатній установі, допоможіть адресно. Наприклад, оплатіть репетитора для майбутніх іспитів. Або на розвиток таланту: танці, співи, фото, спорт тощо. На здоров’я: реабілітації, лікування зубів (це популярна тема в усіх інтернатах, де перебувають діти), або на подорожі, Цукерки, іграшки тощо ще жодну дитину в інтернатній установі не зробили щасливою. Допомагати треба з розумом, а не для “показухи”!

Фото: facebook Ліни

Пам’ятайте, подарунок дитині ви робите не для того, щоб похвалили у соціальних мережах. А для того, щоб дитина стала більш щасливою.

Головний подарунок для дитини — це любляча та турботлива сім’я»

3. Наставництво корисніше за цукерки 

Станьте наставником для дитини в інтернаті — безкорисним другом, який підтримає та покаже життя за стінами закладу. Так вважає Олександр Добровольський, випускник інтернатного закладу:

Фото: facebook Олександра

«Якщо це малі діти, то іграшки можна ще привезти. Я підтримую думку наставництва — це корисніше, ніж іграшки в інтернатах, який завжди вдосталь»

Ідею розвитку наставництва підтримує і Олександр Гмирін, актор, вихованець Олешківського дитячого будинку-інтернату.

«Подарунки, цукерки, іграшки —  це все добре. Але питання: чи отримує дитина справжню увагу? Чи отримає ці солодощі та іграшки потім після того, як волонтери поїдуть із закладу? Це вже інше питання, про яке ніхто не говорить.

Для мене завжди було важливо знайти людину, з якою можна поговорити або просто помовчати, й це мовчання було б глибоким. Також хотілось знайти друзів, які змогли б у майбутньому допомогти адаптуватися у суспільстві.

Ще я “обожнював” 3 грудня — день людей з інвалідністю. Всі волонтери вважали, що це свято! Кожного року приїжджало багато людей і дарували мандарини, іграшки, одяг, а чи це потрібно? А чи це дійсно день, коли треба веселитись і так далі? Чому всі забувають, що і, в цьому дні, і в інших,  не тільки 3 грудня, варто зробити акцент і привернути увагу саме до людей з інвалідністю.

 

Фото: facebook Олександра

Моя думка: розвивати наставництво — це дуже важливо!»

4. Організовуйте подорожі – від них більше емоцій 

«Дітям більше запам’ятаються подорожі, ніж цукерки», — вважає Андрій Назаренко, керівник благодійного фонду «Майбутнє сиріт»

 

 

 

«Я працюю у благодійному фонді випускників інтернатів. Ми не підтримуємо ідею завалювати заклади цукерками чи іграшками, і про це постійно говоримо волонтерам. Але не усі готові чути поради. Їм простіше пестити своє его та везти подарунки. Хоча і без Миколая в інтернатах повно тих іграшок та печива.

Натомість ми організовуємо подорожі до Львова, Тернополя та інших міст. Ми разом проводимо час, ділимось своїм досвідом та знаннями. Від таких активностей у дитини значно більше емоцій та спогадів, ніж від іграшки.

У цьому році ми хочемо більше працювати з дітьми з прийомних родин. Проводити неформальні зустрічі з пожежниками чи поліціянтами, щоб вони розповідали про свої професії. Придумали також як поєднати навчання з подарунками: запропонуємо дитині піти разом з волонтером та вибрати собі подарунок на певну суму. Це буде ще й практика поводження з грошима».

Фото: facebook Андрія

 

5. Не варто дарувати солодке — від нього псуються зуби 

Пам’ятайте, що в інтернаті дуже погано лікують зуби дітям, а від великої кількості солодкого вони можуть псуватись. Тому не варто завалювати дітей цукерками. Про це нагадує Тарас Одненко, член Національного офісу дітей та молоді «ДІйМО» при Міністерстві соціальної політики.

«До нас в інтернат приїжджали різні люди з концертами і нам було усе одно на виступи. Ми чекали подарунки. Але у нас не було того, що було в дітей, де є мама й тато.

Пам’ятаю, як у дитячому садочку в нас було троє дітей-сиріт і нам давали гратись тільки старими іграшками. Бо ми ж «усе одно їх поламаємо». Але «домашнім дітям» давали гратись новенькими.

В інтернаті ж у менших дітей забирають подарунки. Іноді діти самі віддають їх вихователям, щоб купити любов, щоб могли просто обійняти. Іноді і продають ті подарунки комусь з персоналу, щоб мати гроші на щось інше.

На Миколая в мене цілий ящик цукерок назбирувався. Але краще б мені та іншим показали як ліпити вареники чи пельмені. Чи навчили чомусь корисному.

Від тих цукерок в мене потім зуби зіпсувались і у державній клініці їх видалили. Вже через роки мені спонсори допомогли вставити зуби за тисячі доларів в приватній клініці. Тому багато солодкого — це зовсім не добре».

 

Фото: facebook Тараса

 

 

 

Матеріал підготовлений ГС «Українська мережа за права дитини» за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

За висновками правозахисників, до дитячих будинків малюки потрапляють переважно не через втрату батьків, а через бідність в родині чи важкі дитячі захворювання. Ідеальна картина, до якої хочуть наблизити світ Роман Марабян і його колеги з центру «Гіппократ» — аби кожна дитина мала родину, а батьки не були змушені віддавати дітей в інтернат. І для цього лікарі докладають багато зусиль.

Про Романа та початок його роботи центрі «Гіппократ»

Від 1997 року Роман Марабян керував Харківським центром реабілітації та паліативної допомоги «Гіппократ», тоді ще — обласним спеціалізованим будинком дитини. На початку повномасштабного вторгнення Роман пішов добровольцем на фронт і понад два роки виконував обов’язки начальника медичного пункту штурмового батальйону 92-ї бригади. Наразі він закінчив нести службу за віком.

«Уже 27 років я займаюся цією справою: роботою з дітьми, що мають серйозні захворювання. Ну, два роки можна викинути. Бо зараз я на війні», — ділиться Роман.

 

Від сирітського будинку — до центру реабілітації та паліативної допомоги

Інституційна система не подобалася Роману від самого початку. І керівництво його не любило. Адже замість показувати «щасливих і вдячних за подарунки на Новий рік сиріток» він порушував питання недієвості такого підходу.

«Так склалася доля, що у 1997 році я потрапив в крісло головного лікаря специфічного закладу — будинку дитини. Мені вистачило буквально 3–4 місяці, щоб розібратися, що інтернатна система — не те місце, де повинна перебувати дитина. І як лікар, і як батько я бачив, що ця система агресивна до дитини. Вона не сприяє її нормальному розвитку.

І коли я зрозумів, що не можу побороти систему, я почав боротися за кожну конкретну дитину, щоби вирвати її з інституції. Насамперед — дітей, які найближчим часом мали бути передані по “сирітському етапу” далі у дитячі будинки.

Я дізнався про усі нюанси усиновлення, необхідні документи, справочки та почав максимально розповідати про наших вихованців. Перший журналіст, якого я запросив до нас, був Зураб Аласанія. Тоді ми зробили перший репортаж про наш обласний будинок дитини, де сказали, що нам потрібно шукати українських усиновлювачів».

 

Увесь цей процес реорганізації Роман розпочав разом із небайдужими колегами. Та, направду, не весь колектив його підтримав. Адже коли зі 140 дітей, якими опікувався центр, за рік удалося всиновити 120, працівники почали переживати, що заклад закриють, а їх звільнять. На жаль, «сирітський маховик», як каже пан Роман, працював на повну: нових дітей привозили постійно.

«Ми почали думати: як можна цю драконівську інституційну систему покращити. За досвідом пострадянських країн нам сказали, що можна [як мінімум] не розлучати дітей різних вікових груп. У нас раніше як було? Тут дітки до року, там дітки від року до двох, там дітки з двох до трьох років. Тобто, братик міг бути в одній групі, а сестричка — в іншій. Ще я почав вимагати у керівництва області й в медичного керівництва трошечки більше персоналу, аби була можливість більше дітей тримати на ручках, гуляти з ними, займатися. Щоби цю систему хоч трохи покращити.

У 2000 році я почав співпрацювати з колегами з-за кордону, які поділяли мою думку та підтверджували це власними дослідженнями, наприклад, у Румунії, що перебування дитини, особливо від народження до трьох років в інституції — це колосальний дефіцит розвитку дитини, відсутність сформованої прив’язаності та безліч інших проблем.

Деякі люди дивуються: чим дитині погано в інтернаті? Скільки тут цукерок, нарядів, іграшок! Удома немає такого спортивного залу! Але дитина не розуміє, що таке гарне платтячко чи потрійна порція цукерок. А за обійми матері вона поміняла б усе — усі ці зайві іграшки, плаття чи солодощі.

Якщо ви хочете зробити дитині приємне — не привозьте їй нічого на свята. Зробіть все, аби дитина поїхала з інтернату. Або допоможіть комусь не вмерти чи якісно покращити життя коштом лікування. Давайте замість пупсиків, замість канхветок, пафосу, трешу цього, гламуру — робити правильні речі».

Новий етап роботи

Так у 2000-х роках Роман почав активно спілкуватися з міжнародними організаціями, фондами. Дітей в центрі ставало все менше, зі 140 ліжечок зайнятими були всього 60. І він зрозумів, що центр може надавати допомогу не лише діткам, які знаходяться на утриманні держави, а й родинам із важкохворими дітьми, яких не віддали в інституції.

Запит від батьків був величезний, але експертизи не вистачало. Та це не зупинило Романа та його колег:

«Ми розпочали агресивну кампанію “Навчіть нас допомагати особливим дітям”. Це був запит, аби нам показали які є моделі у світі, як працюють команди, конкретні фахівці, які використовують методики, технології. Цього в нашій країні не було, бюджетного фінансування не давали, тож я знаходив людей, які допомагали нам власними коштами. І відправляв наших медиків і педагогів на стажування в Штати, у Німеччину, в Італію, Польщу, Британію.

У 2010 році ми офіційно запустили послуги для батьківських дітей. Відкрили перші групи, і до нас приїхали дітки з Харківської, Полтавської, Сумської, Дніпропетровської областей. Ми побачили величезну кількість важкохворих дітей, від яких батьки не відмовилися. І ми з колегами знімаємо капелюха перед батьками, що не покинули дитинку в пологовому будинку та б’ються з останніх сил, аби вона була вдома».

Пані Віта Туренко, завідувачка відділення медичної реабілітації, каже, що без родини — нічого не вийде. Працюючи багато років, вона відзначає: якщо сім’я хоче — результат буде завжди.

Одна з таких «золотих» родин має двійнят. Їхня мати з 2022 року під обстрілами, коли до міста ще діставала артилерія, водила дітей на заняття:

«Я — Ліка, мама двійнят Маші та Аліни. У рік і два місяці обом нашим дівчаткам поставили діагноз “розлад аутичного спектра”. У Маші легша форма, в Аліни — складніша, з інвалідністю. Зараз їм уже по п’ять років.

Раніше у центр вони ходили разом. Але зараз Машу витягнули в розвитку, і вона ходить у нормотиповий садочок, вивчає англійську мову та взагалі не відрізняється від однолітків. А з Аліною ми продовжуємо працювати й не втрачаємо надії».

У центрі відчувається дружня атмосфера. Керівництво, педагоги, батьки — усі між собою знайомі та спілкуються поза заняттями. Анна Сергіївна, фізична терапевтка центру, говорить, що працювати тут — її призвання, що вона завжди любила дітей і мріяла їм допомагати.

«Я займаюся з дітьми з порушенням руху. Зазвичай ми працюємо і з дитиною, і з батьками. Важливо навчати і дорослих, заохочувати їх доєднуватися до занять. Адже реабілітація — це короткостроковий процес, 3–4 тижні. А нам важливо відпускати навчених батьків, які можуть продовжувати працювати з дітьми вдома».

Як працює центр зараз

На початку березня 2022 року важких паліативних дітей, що залишилися без батьківської опіки, евакуювали до Німеччини.

«Пам’ятаєте чорно-біле фото, що облетіло весь світ: “давка на харківському вокзалі”. Ось там, на цьому фото… Там на своїх руках персонал центру завантажував наших важкохворих дітей у потяг», — важко згадує Марабян.

Центр не приймав дітей протягом півтора-двох місяців, але потім прийом дітей відновили, розповідає пані Віта:

«Ми максимально беремо на реабілітацію всіх, хто до нас звертається. На місці у нас працюють спеціалісти різних напрямків: фізичні терапевти, психолог, логопед, корекційний педагог, фахівці з сенсорної інтеграції.

Працює не вся [довоєнна] команда, але війна — не привід припиняти роботу. За законом ми маємо брати діток на реабілітацію двічі на рік на два тижні. Але ми намагаємося робити це довше та частіше. Поки й дітей менше, і паліативних діток у центрі немає. Паліативну допомогу теж надаємо, але виключно виїзною бригадою в межах Харкова.

Усі послуги, які ми надаємо — безоплатні».

Маленьке свято однієї великої родини

Олена — мама 5-річного Максима із синдромом Дауна. Основна проблема, з якою родина прийшла до центру, — дитина не розмовляє. Тут Максим і його мама займаються з логопедом та іншими фахівцями в надії, що хлопчик заговорить.

«Усе, що для звичайної маленької дитини само собою зрозуміле, для нас — успіх. Із останнього — він почав сам їсти. Повністю сам. Я розумію, що для звичайної 5-річної дитини це — нічого, але для нас це — велика радість, і це завдяки заняттям у центрі».

Цієї ж хвилини з кабінету вийшла вихователька і радісно поділилася новиною: «Він уперше сказав “Привіт!”». Так ми стали свідками ще одного великого маленького успіху Максима та свята для його родини й усього центру «Гіппократ».

Про майбутнє та плани щодо центру

Чи повернеться Роман до керування центром після звільнення з ЗСУ? На момент інтерв’ю Марабян відповідав однозначно: так.

«Це можливо за двох умов. Перша — якщо я доживу. І друга: мені через місяць 60 років, і я можу звільнитися зі ЗСУ. Я дійсно планую звільнятися й займатися центром. Зараз ми знайшли людей і невеличку можливість: облаштовуємо бомбосховище на 20 дітей. За вимогами, у всіх лікувальних закладах мають бути бомбосховища, бо гаряча фаза може закінчитися, але обстріли нашого міста можуть продовжуватись.

Я спілкуюся з колегами і завжди знаю, що відбувається в “Гіппократі”. Бо хоча й не несу юридичної відповідальності за центр, та несу моральну відповідальність. Як людина, яка разом із колегами хочуть бути корисними».

Серйозний виклик Роман бачить у відсутності кадрів:

«Ми можемо бачити нові 20 поверхові реабілітаційні центри, ремонти, меблі. Але головне — це люди. Спеціалісти, які навчені за європейськими світовими технологіями. Війна розкидала 70% наших фахівців світом. Якщо ми їх не повернемо, зможемо вийти максимум на 50% наших довоєнних можливостей».

Нині Роман Марабян повернувся до керування центром. Судячи з теплих згадок колег та їхньої професійної роботи за його відсутності — на пана Романа тут чекали.

Матеріал підготовлений «Накипіло» для ГС «Українська мережа за права дитини» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Учаться готувати й оплачувати комуналку: як мешканці психоневрологічного інтернату на Волині готуються повернутися в соціум

Тільки-но Юлія Ковальчук стала директоркою Горохівського психоневрологічного інтернату на Волині — а це було майже 11 років тому, — вирішила прибрати ґрати з вікон. І хоч не всі колеги розуміли цю зміну, побоюючись за безпеку вихованців, вона прагнула позбутися цього символу ізольованості від світу.

На цьому не зупинилася. 2018 року придумала облаштувати в інтернаті кухню й поставити пральну машинку — мовляв, хай готують улюблені страви та вчаться дбати про себе. А чоловікам, що там живуть, рекламувала: «Це буде класно! От ви маєте гарний спортивний костюм. Ви собі закинули свої білі речі окремо — і з ними все гаразд».

Крок за кроком цей перший куточок перетворився на ціле відділення підтриманого проживання з окремою командою спеціалістів. Тут мешканці вчаться самостійності, щоб згодом жити окремо.

Заради щасливих облич

Тоді, 2018-го, коли інтернат почав робити перші кроки до підтриманого проживання, дехто дивився на пані Юлію як на дивачку:

«Казали: “Ой, ви вже їх так розбалували, що ми просто не даємо з ними ради!”. Але вони ж люди! Ми маємо своє життя: прийшли додому, розвіялися, кудись поїхали, пішли по магазинах. А вони, кажу, сидять у чотирьох стінах. Тому наше завдання — зробити їхнє життя максимально кращим.

На той час у нашому інтернаті ніхто не думав, що це таке — підтримане проживання, з якою метою маємо його створити, які організаційні принципи, які завдання і яким буде результат цього відділення. Просто було бажання щось зробити для адаптації мешканців».

Коли в інтернаті облаштували кухню, пані Юлія принесла курячі стегна, щоб спробувати приготувати разом.

«Ми вдягнули фартухи, я показувала, як готувати. І, мабуть, чотири тижні підряд ми з ними щось готували: пекли бісквіт, робили салат “Олів’є”. Я просто стояла збоку, а вони робили. Я тоді така щаслива була, що вони задоволені, що вперше це зробили. Так радієш, коли бачиш усміхнені обличчя!»

Дуже скоро інтернат виграв грант, щоб створити відділення підтриманого проживання. В окремому крилі будівлі облаштували шість кімнат, кухню, побутову кімнату й санвузол.

Почали з 20 вихованців, які погодилися перейти на підтримане проживання. Декотрі, розповідає пані Юлія, захотіли повернутися до звичайного інтернатного буття, коли для них готують і прибирають. Десять чоловіків із цієї двадцятки залишилися в проєкті.

Зараз на підтриманому проживанні перебувають 23 людини (загалом в інтернаті 130 мешканців, зокрема 15 внутрішньо переміщених осів). Шестеро «випускників» відділення вже живуть у громадах: троє — повністю автономно, а ще троє отримують соціальний супровід від місцевої служби.

З підтримкою на всіх етапах

Підтримка — на цьому слові Юлія Ковальчук наголошує постійно. Вона потрібна від перших хвилин підтриманого проживання й до останньої миті соціального супроводу в громаді.

У відділені з людиною працює мультидисциплінарна команда: психолог, соціальний працівник, асистент, медсестра й молодша медсестра, лікар з працетерапії. Ці фахівці навчають побутових навичок і готові прийти на допомогу. Протягом усього часу — і вдень, і вночі — у відділенні є асистент.

Насамперед, каже пані Юлія, важлива робота психолога. Він проговорює з мешканцями страхи нових умов життя, пояснює, чого очікувати.

«У деяких вихованців були сумніви: хочу і не хочу водночас. Але коли вони побачили, що за певний період люди гарно навчаються, що можна себе утримувати й давати собі раду в суспільстві, стало більше охочих».

Мультидисциплінарна команда складає програму реабілітації, адаптації та соціалізації — це хронологічний план, за яким рухається людина, щоб опанувати всі необхідні вміння. Засідання команди проводять обовʼязково в присутності вихованця.

Серед цих умінь — прибирання за собою, прання, прасування, приготування їжі, а також правила поведінки в суспільстві, базова фінансова грамотність.

Вона каже, що всі речі — від застеляння ліжка до приготування обіду — мешканці виконують у присутності асистентів, але ті не роблять нічого за них. Кожен, хто може й хоче, готує собі страви, яких бажає, у кожного свій посуд. А на Новий рік усі разом — святкову вечерю.

Особливість підтриманого проживання ще й у тому, що мешканці самостійно розпоряджаються пенсійними коштами (в інтернатах 25% пенсії іде на їхнє утримання). Тож в обовʼязковій програмі — навчити цього: планувати бюджет на місяць, не витрачати грошей на все підряд й одразу тощо.

Окрім того, мешканці можуть працювати — для цього пані Юлія особисто йде з людиною на співбесіду, стежить, щоб з нею уклали офіційний договір і нараховували справедливу зарплату. Наразі працевлаштовано двох людей: один збирає тирсу на пилорамі, а інший працює денним сторожем.

Утім, за словами пані Юлії, підтримане проживання іноді складно дається тим, хто звик до інтернатних умов.

Ми запитали, що робити, якщо людина погодилася на підтримане проживання, але однаково не прибирає за собою — наприклад, не застеляє ліжко.

Мешканці перебувають на підтриманому проживанні, поки мультидисциплінарна команда не вирішить, що людина готова до самостійного. Оцінює це відповідно до визначених на початку індивідуальних потреб і шкали державного стандарту.

Проте на цьому соціальна робота не закінчується. Коли людина потрапляє в громаду, отримує соціальний супровід.

Також соціальний працівник стежить, аби колишній мешканець інтернату приймав ліки, відвідував лікаря, планував бюджет на місяць, мав запас продуктів і готував їсти, не піддавався на маніпуляції шахраїв тощо.

Людині потрібно звикнути до самостійного життя, каже директорка. Її не можна відразу лишати сам на сам.

Про виклики

За час роботи у відділення підтриманого проживання були історії й успіху, й невдачі.

Тепер, каже пані Юлія, інтернат не припускається такої помилки. Якщо людина приходить з дому й має навички для життя, то її відразу скеровують у відділення підтриманого проживання. Ці люди швидше адаптуються, бо ніколи не мали досвіду державного утримання.

Друга складність — зараз не так часто звиклі до інтернатних умов переходять на підтримане проживання. У середньому за рік на це погоджується одна людина.

Проте на етапі переходу до самостійного життя можливий інший виклик: не всі родичі хочуть їхнього повернення в суспільство, не всі допомагають адаптуватися. Пані Юлія розповідає історію, що трапилася приблизно рік тому. Чоловік пробув на підтриманому проживанні трохи більше як рік, сам себе обслуговував, має дві вищі освіти.

За словами пані Юлії, матері не подобалося, що син міг розмовляти вночі, часто вставав і не слухав її.

Зрештою, інтернат забрав чоловіка з психлікарні, проте той значно відкотився в навичках. Досі не повернувся до попереднього рівня.

Історія успіху

Шість людей серед тих, хто був на підтриманому проживанні, повернулися до життя в громадах. А це шість історій успіху. Пані Юлія розповідає одну — про чоловіка, який потрапив до них півтора року тому:

Чоловіку запропонували жити у відділенні підтриманого проживання, допомогти з пошуком роботи.

Через пів року влаштувався працювати на пилораму, почав брати участь у спортивних змаганнях, привозив медалі. І, каже пані Юлія, в нього зʼявилася мета — переїхати у Львів. Працівники інтернату перевірили, чи справді чоловік має родичів у Львові, звʼязалися з місцевими соціальними фахівцями.

Нині чоловік живе у Львові, а пані Юлія з колегами раз на тиждень телефонує, щоб перевірити, чи все гаразд.

Про плани

Пані Юлія з колегами намагаються організовувати дозвілля для мешканців відділення підтриманого проживання й інтернату загалом. Наприклад, возять групи в театр і кіно, на екскурсії та пікніки. Також вихованці беруть участь у спортивних змаганнях. Для поїздок заклад має буси.

А нещодавно заснували «щасливі понеділки» — щотижневу каву з директоркою. Актив мешканців розповідає про бажання і плани.

А ще разом з Горохівською міською радою інтернат планує облаштувати гуртожиток для вихідців з підтриманого проживання. У містечку є стара будівля, яку потрібно привести до ладу. Під це вже виграли грант.

«Це теж формат підтриманого проживання, тільки вже окремо від інтернату, — розповідає пані Юлія. — У кожного буде свій блок: одна кімната, кухня з окремими виходом і ключем, а також санвузол на всіх. Вони самостійно шукатимуть собі роботу, виходитимуть у місто. Але водночас у гуртожитку цілодобово буде асистент, який стежитиме, чи всі зачинили двері, чи повернулися додому, чи прийняли ліки. Тобто все те саме, що роблять у межах соціального супроводу в громаді».

Про послугу підтриманого проживання: коментар експертки

Маріанна Онуфрик, експертка з деінституалізації проєкту «Гроші для дитини, дитинство в сім’ї, послуги в громаді», пояснює:

«Міжнародний досвід підтриманого проживання — не більш як вісім осіб (оптимально чотири-шість), які проживають в окремому будинку безпосередньо в громаді. Проживання максимально наближене до сімейного й не має рис інституційного догляду, де мешканці ізольовані від громади, змушені жити разом, не мають вибору, з ким жити, не мають достатнього контролю над рішеннями, які їх стосуються, повинні дотримуватися жорсткого розпорядку тощо. Ключовим є не кількість людей у закладі, а інституційна культура — чи стоїть у центрі людина, чи має вона контроль над власним життям.

Підхід, який знайшли в Горохівському психоневрологічному інтернаті, можна прирівняти до транзитного підтриманого проживання / тренувальної соціальної квартири (будинку), коли резидентів закладу інституційного догляду, які не мають досвіду самостійного проживання, на деякий період поселяють в окремій квартирі (будинку), де вони інтенсивно навчаються готувати собі їсти, розпоряджатися коштами тощо, а тоді вже переходять у безпосередньо послугу підтриманого проживання або взагалі починають жити самостійно. Те, що ми бачимо в Горохівському інтернаті, відповідає стандарту підтриманого проживання, затвердженому в Україні, проте не відповідає найкращим міжнародним практикам. Водночас це дуже хороший крок на шляху до деінституалізації.

У створенні відділень підтриманого проживання в закладах інституційного догляду є ризик, що підопічні стануть заручниками фінансування закладу й ті, хто залишиться у відділенні, будуть назавжди ізольовані від рідних і суспільства.

Водночас приклад Горохівського ПНІ доводить, що трансформація можлива. Щоб це стало системною зміною, необхідні:

• достатня кількість фахових й умотивованих кадрів і в закладах, і в громадах;
• розвинені соціальні послуги в громадах, де підопічні зможуть отримати необхідну підтримку;
• адекватний і належний державний контроль».

Проєкт «Гроші для дитини, дитинство в сім’ї, послуги в громаді» реалізує Громадська спілка «Українська мережа за права дитини», він став можливим завдяки Агентству США з міжнародного розвитку (USAID) і щирій підтримці американського народу через Проєкт «Підвищення ефективності роботи й підзвітності органів місцевого самоврядування» («ГОВЕРЛА»). Зміст цього проєкту не обов’язково відображає погляди USAID.

 

Олена Зимненко з Марганця Дніпропетровської області мріяла про великий будинок та родину з дитинства. І планувала, що в цій родині будуть і діти, позбавлені батьківської опіки. Щоб втілити це в життя, жінці довелося провести ґрунтовну роботу. Про яскраві радощі, будні мами-виховательки та її поради про те, як створити дитячий будинок сімейного типу — читайте у нашому тексті.

За даними Національної соціальної сервісної служби, зараз в Україні очікують усиновлення 15 697 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. І щоб  вони не виростали в інтернатах, потрібно розвивати сімейні форми виховання. Зокрема, створювати дитячі будинки сімейного типу (далі — ДБСТ), патронатні родини. Та найкраще — допомагати усиновлювати дітей чи передавати їх під опіку близьким родичам.

Після початку повномасштабного вторгнення побільшало охочих взяти у свою родину дитину-сироту. Але не усі готові всиновити (чи взяти під опіку) дітей старшого віку, яких в закладах у рази більше, ніж малюків.

Ще менше людей готові забрати двох чи більше братів і сестер різного віку. Велику родину важко утримувати фінансово. Саме тому сьогодні держава активно підтримує таку форму сімейного виховання, як ДБСТ.

Батьками-вихователями можуть стати люди старші 18 років. Також важливий і вік дітей, яких влаштовують у таку сім’ю: їх мають випустити з ДБСТ до досягнення пенсійного віку батьків-вихователів. А перебувати діти там можуть до свого повноліття або до 23 років, якщо здобувають освіту.

Це може бути як подружжя, так і одна особа, що не перебуває у шлюбі. ДБСТ дозволяє водночас виховувати від п’яти до десяти неповнолітніх дітей, враховуючи біологічних. Саме тому цю форму обрала мешканка Марганця Олена Зимненко.