Автор: chr_admin

У Наталії Сокуренко двоє дорослих дітей, онучка та троє правнуків. Але доглядає вона переважно не кровних дітей.

У минулому журналістка, Наталя присвячує себе роботі патронатною вихователькою. Разом з чоловіком вона приймає дітей, які з різних причин опинилися у складних життєвих обставинах.

За п’ять років у їхньому домі на Київщині перебувало 13 дітей віком від одного до 14 років. Зазвичай їх називають “асоціальними”, бо у житті батьків присутні алкоголь та наркотики. У ньому немає місця для щасливого дитинства, тому Служба у справах дітей змушена вдаватись до крайніх заходів – вилучення з сім’ї.

Патронат – це послуга, яка оплачується з державного бюджету. Вона дає не тільки батькам, але і дітям шанс на нове життя. Саме завдяки патронату, діти оминають інтернатні заклади та мають можливість згодом потрапити у сімейні форми виховання.

Вилучення дитини з родини майже завжди пов’язане з позбавленням її батьків батьківських прав, а це дуже складна і бюрократична процедура. Не уникнути й розгляду справи в суді, а він іноді триває роками, тож весь цей час діти мусять чекати у патронатній сім’ї. Тому дотримуватися визначених законом термінів у патронаті важко.

І хоча після навчання кожен дорослий може стати патронатним вихователем, охочих небагато. В Україні наразі лише 300 патронатних сімей, а потреба у рази більша. Про виклики та радощі цієї роботи, переваги та недоліки далі розповідає Наталія Сокуренко.

Шлях до патронату

Колись я працювала журналісткою на парламентському телеканалі “Рада”. У мене навіть була авторська програма “Замкнене коло”, де розповідала про безпритульних дітей. Загалом я часто в інших проєктах працювала з “дитячою темою”.

У 2016 році захворіла на “свинячий” грип і 27 днів провела у реанімації. Врятували мої друзі журналісти, які зібрали кошти на лікування. Після хвороби в мене відмовили ноги, і мені дали другу групу інвалідності, та я вже не могла продовжити працювати.

У 57 років треба було починати життя з чистого аркуша. Крок за кроком я вчилася ходити наново. На це пішов рік. Але життя продовжувалось, потрібно було шукати роботу. Я стала на облік у центрі зайнятості.

Мені несподівано запропонували спробувати себе у патронаті. Цю послугу тільки запроваджували, людей було мало. А вимоги були більш жорсткі, ніж зараз: обов’язково вища освіта (зараз – ні), щоб були дорослі діти й головне – треба пройти навчання разом із чоловіком, який мав бути моїм “добровільним помічником”. Він у мене колишній військовий, льотчик. Я приїхала додому, розповіла йому про пропозицію. Ідея сподобалась, сказав мені: “Спробуймо”.

І от ми разом подали заявку з необхідними документами до місцевої Служби у справах дітей. У нас просили довідки про відсутність судимості, висновок лікарів після медичного обстеження (там вказують, що ми можемо виконувати свої обов’язки). Потім дивились умови у нашому будинку: чи є окрема кімната для дітей, санвузол, вода… Разів десять усе перевірили, й коли зібралась необхідна кількість охочих – запросили на навчання.

Курси розпочалися у січні 2018 року, тривали три дні на тиждень. Спочатку у Петрівцях, потім у центрі Києва. З нашого села Бабинці Бородянського району їхати було дуже важко. Зима, на вулиці 15 чи 20 градусів морозу, сніг по коліно, а ми вдвох їдемо вчитися – виходили по темному і приїжджали вночі.

Заняття починалось о 8 ранку й закінчувалось о сьомій вечора. У нашому віці не легко усе це пройти. Та ми такі були не одні: у групі патронатних вихователів майже всі були люди старшого віку.

Проте мало було просто приїхати й посидіти послухати лекцію. Тільки тобі розповіли про психологію дитини, юридичні нюанси роботи чи як працювати у команді фахівців – ти одразу маєш це повторити, написати чи висловити свою думку. І не піддивлятись у методичку чи на дошку. Ми постійно крутились, бігали, на підлозі розкладали щось, відпрацьовували різні ситуації, як артисти на сцені.

Приміром, одних призначають “батьками”, а ми з чоловіком були “дітьми людей, які залежать від наркотичних речовин”. Ми бешкетуємо, а “дорослі” повинні показати, як вони будуть з нами спілкуватися, що вони будуть нам говорити. Тоді з гумором до цих сценок ставились.

Хіба ж я знала, що мої перші вихованці й будуть дітьми людей, які залежать від наркотичних речовин? Виявилось, що ті сценки, які ми відпрацьовували на навчанні – квіточки у порівнянні з реальністю.

Перші діти

27 травня 2018 року спеціалісти Служби у справах дітей привезли перших трьох дітей. Мене попереджали, що у патронат можуть потрапити різні діти. Але тоді я ще не до кінця усвідомлювала, про що мова. Думала, що можливо діти з інвалідністю чи з особливими освітніми потребами. Усе виявилось інакше.

Усі троє дітей були змученими та недоглянутими, їх тільки-но виписали з лікарні. У середнього, 7-річного хлопчика Діми, була проломлена голова та вибиті зуби. Його та інших дітей дуже сильно побив п’яний батько за те, що вони вночі хотіли спекти картоплини у мікрохвильовці. Картопля вибухнула та загорілася мікрохвильова піч…

А поки тривала судова тяганина з позбавлення батьківських прав, діти жили у мене десь рік. Хоча за законом мали б до трьох місяців. Але без рішення суду Служба у справах дітей (ССД) не може оформити їм статус (статус дітей, позбавлених батьківського піклування, – прим.ред) і знайти нову родину. Часом такі справи можуть розглядатись роками.

Від розповідей моїх перших патронатних дітей у мене ставало дибки волосся. У свої три, сім та дев’ять вони знали, що таке наркотики, що відчуваєш, коли тебе б’ють головою об стінку, змушують красти у сусідів городину та обмінювати її на самогон, коли хочеться їсти, а до хати не пускають. Деякі речі я занотовувала собі у щоденник і може колись опублікую його.

Діму ми дуже довго лікували у психоневрологічному диспансері. Та куди ми його тільки не возили на консультації, бо в нього почалися психічні приступи, боліла голова. Тепер я знаю, що не мала права цього робити самостійно. Бо я з чоловіком не є законними представниками дітей. У ті роки на це дивилися крізь пальці, а зараз патронатні вихователі чітко знають свої обов’язки.

Навіть зуби лікувати можна тільки з представником соцслужби, а питання лікування та шпиталізації до психоневрологічного диспансеру має вирішувати МДК – міждисциплінарна комісія. До неї мають входити освітяни, медики, фахівці соціальної роботи, юристи, психологи – усі дотичні до патронату. Вони мають, по-перше, пройти триденне навчання разом із патронатним вихователем і його помічником. По-друге, 24/7 бути як “додаток” на зв’язку.

Добре, якби усе працювало за законом. Проте спеціалісти з роками змінюються, ті що залишаються, мають велике навантаження. Тому більшість питань та проблем патронатних вихованців доводиться розв’язувати самотужки.

Недитячі ігри, добрі серця

Поруч з нами є молитовний дім. Я своїх перших повела туди дивитися ляльковий театр. А після вистави вони раптом вибігли усі разом. Кричать: “Наташо, тікаємо! Ми вкрали всі іграшки! Тікаємо! Будемо вдома театр показувати”.

Зупинила їх, пояснила, що так не можна робити, і ми пішли повертати іграшки. А лялькар подивився на те, що дітям дуже цікаво – і дав нам додому пограти. І була в нас вистава.

Але ігри в них були не дитячі: “Ми веземо наркоту, вибухівку, зброю. Один пакет наркоти – 200 гривень, вибухівка – 700, гвинтівка – 3000. Капець, знову нас переслідують мусора. Наші бандити, я і мій дядько стріляємо у них. Бах, бах. Все, забираємо їх шоломи і броніки…”.

Проте усі діти дуже хороші, завжди допомагали. Якось побачили в селі самотню бабцю, якій за 80 років. Мовчки побрали сапки, віники та пішли їй двір прибирати.

Діти, які в мене були під патронатом – не крали грошей. Бувало, випадуть в мене з кишені, а вони піднімуть та віддадуть.

А якось хлопчик з перших знайшов дуже круту мобілку біля сільської ради. І каже мені: “Наташо, фотографуй її, бо можливо якась дитина плаче, її батько поб’є за ту мобілку”. Виявилось, що то був телефон голови селищної ради. Він забрав його та привіз дітям смаколики.

Іноді на тих діток мені важко дивитися, стільки горя вони пережили. Якось хлопчик Денис казав мені: “Не переживайте, я вмію готувати кашу манну, зможу вас нагодувати! Якщо будете хворіти, за вами винесу помийні відра”. Він цілий місяць доглядав хвору, прикуту до ліжка, маму. Прибирав під нею, топив піч, варив на воді манну кашу. Це 8 років, другий клас.

Інший хлопчик пережив окупацію в Бучі. Коли він вперше до нас приїхав, то попросив зварити на свічці суп. Я спитала: “Як це?”.

Він розповів: “Ти воду закип’ятиш на ній, потім “Мівіну” кинеш, звариш суп. Можна навіть чай зготувати. Мені батько чай робив на свічці, ми за диваном всі лежали, поли холодні були, під вікном танк стояв. Ми боялися. На свічці й руки можна погріти”.

Цих дітей можна вилікувати лише великою любов’ю. Тобі привозять їх занедбаними, ти їх чистенькими зробила, реабілітувала, вилікувала, трохи поставила на ноги.

У прийомну сім’ю чи до усиновителя віддаєш вже соціалізованих, з великим приданим. Бо у них назбираються цілі торби одежі. Велосипед, самокат, залізничну дорогу, смартгодинник – віддаю усе, що дитині купували. Якщо малюки – то і ліжко з візочком. У мене таке правило: будуть діти, будуть і речі. А якщо щось і лишають, то я передаю родинам багатодітним. У мене нічого не стоїть і зайвого не лежить.

Математика доходів та витрат

Коли на вулиці зима і погоди немає, а у мене в будинку активні малі хлопці – це дуже весело. У них стільки енергії, що ладні грати в м’яча у хаті, стрибати на диванах. Я придумала “музичну паузу”: вмикаю голосно пісні й діти починають танцювати хвилин 45. Потім лежать, язики повивалювали та вже нічого не хочуть.

Але цю вправу придумала не одразу. Мої перші діти один диван повністю у щіпки зламали, два столи та стільці, посуду гору перебили. Хлопці у футбол грали. Навіть батареї місцями пооббивалися. І усе це довелось замінити власним коштом, щоб підготувати дім до інших дітей. У мене є мінімум три дні, поки можуть привести інших дітей.

Щоб облаштувати дім, передбачені також і поворотні кошти. Приблизно 10-12 тисяч гривень. Ці гроші мають виділяти з бюджету громади, але така сума для них завжди непосильна. І коли ти йдеш з патронату, то потрібно повернути ці гроші. Я ж не люблю бути зобов’язаною комусь, тому справляємось своїми силами.

Патронат – це нелегка робота, та держава оцінює її достойно. На місяць маю отримувати п’ять прожиткових мінімумів, а з січня 2024 року його підвищили. Коли ми починали працювати, заробітна плата у нас була 7 тисяч. Зараз – 13 тисяч патронатному вихователю і виплати дитині.

Залежно від віку дитини сума вартує від 2,5 прожиткового мінімуму на місяць, це приблизно від 5 до 7 тисяч гривень. Раніше з виплатами коштів були постійні проблеми. Нині ситуація значно краща.

Загалом у дітей є все, що потрібно, але випадки бувають різні. Іноді діти дуже хворіють або потребують багато речей. Доводиться докладати й зі своєї заробітної плати. Щоб дитина була не гірше за інших – купувати і гаджети, і велосипеди. Іноді не завжди вкладаєшся у сімейний бюджет. Бувало, мені дитячих коштів ледь вистачило на ліки, піжаму, капці, речі до школи та білизну. На зиму ще й взуття та теплий одяг треба.

Ми з дітьми живемо за затвердженим режимом: є сніданок, обід, полуденок, вечеря. Обов’язково м’ясо у стравах, щодня салат зі свіжих овочів. Ще купую йогурти, кефір, сирочки. На усе це треба мінімум 150 гривень на день і то завдяки тому, що в нас свої яблука та овочі.

Я від дітей нічого не приховую. Коли ми скупляємось, вони теж присутні. Кажу: “Допоможіть мені, може порадите, що купити”. А вони пропонують хот-дог чи іншу швидку їжу. Улюблена страва всіх дітей – манна каша та хліб в ній. На свято вони не їдять солодке, на цукерки їм байдуже. сосиска в тісті та піца – це у їх розумінні їжа.

Добре, що нас зараз підтримують благодійники. Та й працівники Служби у справах дітей завжди намагаються допомогти то одягом, то сертифікатами мережі супермаркетів. Вони ж і контролюють роботу патронату.

За лаштунками

Щодня я обов’язково заповнюю “Журнал спостережень”. Описую усі важливі моменти життя дитини: з ким зустрілась, які відчуття в тебе, в неї, як іде підготовка до усиновлення, чи передачі в інші форми сімейного виховання. Все маєш описувати детально і щомісяця відправляти Службі у справах дітей. Коли одна дитина – ти звіт без проблем напишеш. А коли троє чи п’ятеро? Вже важко, бо на кожного окремий щоденник треба вести. І часу на те немає, зазвичай пізно вночі починаєш заповнювати.

Кожен рік ми проходимо медичне обстеження та перекваліфікацію. З нами займаються тренери. Ми озвучуємо свої проблеми, обмінюємось новинами у законодавстві. Головний документ у нашій роботі – Постанова Кабміну №893. Але до неї можуть вносити зміни. Наприклад, на час дії воєнного стану не потрібно кожних три місяці продовжувати термін перебування дитини. Це має відбуватись автоматично, поки не закінчиться війна й ще місяць після того.

Загалом мені, як патронатній виховательці, потрібно бути трохи юристкою, психологинею, вчителькою, медсестрою. Ми не маємо чекати, що нам хтось на тарілці принесе гуманітарну допомогу чи допоможе влаштувати дитину в садок. Ми маємо самі знайти сили та ресурси подолати виклики. І мені це вдається. Та щоб журналістка не знайшла ресурсів?

Можливо, моя історія когось надихне стати патронатним вихователем. Ми – це останній шанс батьків побороти залежності та зробити крок назустріч власним дітям. Фахівці соцслужби завжди дають шанс мамі чи татові. І я тримаю контакт з батьками дитини.

Проте за п’ять років роботи з 13 моїх дітей тільки одна дівчинка повернулась в біологічну родину. Усіх інших влаштували у різні сімейні форми виховання (усиновлюють чи беруть під опіку, влаштовують у прийомну сім’ю чи дитячий будинок сімейного типу, – прим.ред). Я б і сама створила дитбудинок сімейного типу. Якби була на десяток років молодшою.

Кирилу Невдосі – 24 роки. Дитинство він провів в інтернаті. Зараз Кирило – студент 4 курсу Харківського національного економічного університету імені Семена Кузнеця.

Вчиться на фахівця з соціального забезпечення. Окрім цього, координує соціально-освітні проєкти у Міжнародному благодійному фонді Help Us Help UA та очолює Офіс дітей та молоді “ДІйМО” при Міністерстві соціальної політики.

Кирило – чудовий приклад того, чого можуть досягнути діти, які мають підтримку.

У житті хлопцеві пощастило зустріти людей, які показали йому, що таке сім’я, навчили потрібним у житті навичкам та підготували до вступу в університет. Кирило зараз вважає їх своїми наставниками та розповідає, що сьогодні будь-який дорослий може так само допомогти іншій дитині в інтернаті.

Далі – його пряма мова.

Мати щось своє – бажана розкіш для дитини в інтернаті

Змалку я ріс у будинку дитини, а як подорослішав – у різних інтернатах. Я не знав, що таке свій дім та велика родина. Хоча якось чотири сім’ї одночасно хотіли мене усиновити, але щось не зрослося.

Ситуація почала змінюватися, коли мені було років 11. Пам’ятаю, що мені дуже хотілось скуштувати домашньої їжі. Я бігав до одного з працівників інтернату Олександра і просив його принести булочку чи варення з дому. Для мене ця їжа була про особливі емоції. Коли ти їси не постійно одне й те саме, як сотня інших. А коли ти маєш щось тільки твоє. Що ні в кого з інших дітей немає.

В одну з неділь ми гуртом з іншими дітьми робили генеральне прибирання. У нас була така “традиція” – навести лад у кімнатах, де ми живемо. А потім ми могли подивитися мультики та пограти в щось. Аж тут приходить Олександр та каже, щоб забирає мене до себе в гості на вихідний. Дуже здивувався пропозиції, але швидко побіг вдягати все щонайкраще, що в мене було.

Ми приїхали на машині Олександра до нього додому. Мені було дуже ніяково та незвично. Я за все хапався, мені все було цікаво відчути на дотик. Зараз пропонують на Марс полетіти, подивитися як там життя вирує. От і перша поїздка до родини була для мене такою самою пригодою.

Згодом вихідні у сім’ї Олександра для мене стали частими. У нього з дружиною була велика родина – дві доньки та онуки, які жили поряд. А понеділок перетворився на найсумніший день тижня. Тому що я мав прощатись з усіма та повертатися до інтернату.

Інтернатна система – не здатна підготувати до самостійного життя

Зараз я вважаю Олександра своїм неформальним наставником. Бо завдяки його родині я побачив якою може бути сім’я, як між собою там спілкуються, що роблять разом.

У нас в інтернаті була ціла виховна програма. Раз на тиждень ми з іншими дітьми годину слухали якусь тему. Наприклад, як користуватись пральною машиною, чи як робити покупки в магазині. Проте практики не було. Ми сприймали інформацію як казочку. І тільки в сім’ї я отримав доступ до побутової техніки та навчився користуватись нею – прати одяг, готувати їжу.

Також онук Олександра, який був старший за мене на декілька років, показав, як працюють соціальні мережі, та допоміг зареєструвати свій акаунт. А ще він навчив мене ділитися. Бо в інтернаті ми стаємо трохи жадібні. Усі більш-менш коштовні для нас речі ховаємо під подушку, щоб ніхто не поцупив.

Також завдяки тій сім’ї я навчився користуватись грошима. Коли ми вперше зайшли в магазин, в мене був переляк. У голові засіла тільки одна думка: “Все треба купити!”. Але Дмитро мене зупиняв, пояснював, що потрібно нам, а що ні. Звісно, не всі поради я тоді приймав з вдячністю.

Для дитини з інтернату і 5 власних гривень – це цілий всесвіт. Я іноді продавав чи міняв подарунки, що нам привозили на свята волонтери. Зубну пасту за 30 гривень я міг збути комусь за декілька гривень. Щоб потім піти в магазин та на ці копійки купити собі морозива. Можливо, це була марна трата грошей. Але мене та інших дітей мотивував сам факт: я сам купив собі те, що хотів, а у моєї сусідки чи сусіда цього немає. Тобто це було ще й про індивідуальність, якої нам бракувало.

Щодо подарунків – то діти в інтернаті їх не дуже цінують. Адже у нас самих не питають, що саме ми хочемо. Привозили тільки те, що сказала директорка. А потім ці пакунки закривали у шафі й видавали нам під якісь події. Лише у сім’ї Олександра вперше мене запитали, що я хочу “під ялинку” – подарували портативну колонку.

Зараз я дуже вдячний Олександру, його дружині, називаю їх дідусем та бабусею. Ми продовжуємо підтримувати зв’язок, і вони мене вважають повноцінним членом родини. Коли ми всі разом збираємось за одним столом, то обов’язково згадуємо ті перші зустрічі, яким я був “переляканим горобчиком”.

Змінити сценарій життя

Приблизно у 18 років я став учасником першого Всеукраїнського форуму Національної дитячої ради у Києві. Там я познайомився з Ксенією Зубрій, національною консультанткою Фонду Lumos в Україні, експерткою з реформи деінституціалізації (ДІ) Уповноваженого Президента України з прав дитини. Вона фактично стала моєю другою наставницею.

Хто такий наставник для дитини з інтернату? Це друг, який вірить в тебе. Який скаже: “Ти молодець”. Людина, яка навчить тебе поводитись в аеропорті, допоможе з англійською, чи підтримає коли важко. Наставник – це більше ніж просто вчитель. Це вчитель без користі. Який турбується про дитину, не очікуючи натомість оплати за заняття.

Ксенія і була для мене тим другом. Завдяки її підтримці я зміг вступити до університету, навчився публічно виступати й багато чого ще. Ми часто сварилися, бо вона кепкувала з якихось моїх дій. Але зараз я дзвоню та дякую їй за науку й підтримку. Ця людина, як і Олександр свого часу, зіграла в моїй долі важливу роль.

Подарувати час замість цукерок

У 2017 році Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 465 “Деякі питання здійснення наставництва над дитиною”. Відтоді будь-яка повнолітня дієздатна людина може стати наставником для дитини в інтернаті. Але на практиці усе дуже погано працює.

Деяких відлякує довгий та доволі важкий шлях оформлення:

• спершу людині потрібно звернутись до Служби у справах дітей (ССД),
• пройти співбесіду,
• зібрати потрібні документи та довідки про стан здоров’я,
• підписати договір про наставництво з ССД,
• пройти курси підготовки з питань соціальної адаптації дітей та їх підготовки до самостійного життя,
• тільки на цьому етапі – можна познайомитись з дитиною та взяти під наставництво.

Проте я та інші небайдужі прагнуть спростити цей шлях. Є неурядові організації, де допомагають людям пройти ці кроки до наставництва, такі як Асоціація наставництва. Я працюю у міжнародному благодійному фонді Help Us Help UA, у нас також є програма наставництва – освітній проєкт “Стипендіат”. Там я опікуюсь 30 підлітками. Проте значно простіше та ефективніше супроводжувати одну чи дві дитини.

Не скажу, що я “професійний” наставник, але чудово розумію потреби дітей та молоді. Ми спілкуємось з ними на рівних. Іноді їм потрібна людина, яка поцікавиться, як у них справи та настрій. Чи допоможе підтягнути знання з якихось предметів. Наприклад, один з хлопців попросив позайматись англійською, бо в школі він нічого не розуміє.

Я з власного досвіду знаю, що така увага значно цінніша, ніж подарунки. Приїзди волонтерів, зірок чи депутатів в інтернат іноді травмують дітей. Вони пишуть у новинах “ми діткам подарували любов”, але краще б курс іноземної мови оплатили.

Я разів п’ять дуже прив’язувався до когось з таких активістів, виплітав імена на браслетах з бісеру. Проте кожного разу мене чекало розчарування – вони зникали, зв’язок обривався. Залишались тільки мої браслети.

Тому краще дітям дарувати свій час. Коли ти з наставником їдеш на цілий день кудись – у дитини буде більше емоцій, вона розкривається перед тобою. Хоч ти її не забереш з собою, але даси ту підтримку, що допоможе їй вистояти в інтернатних умовах. Ти можеш мотивувати дитину вчитись, показати інший шлях у житті.

Нещодавно в Офісі дітей та молоді “ДІйМО” ми провели анонімне опитування серед 4,5 тисячі дітей та молоді щодо їх кращих інтересів. І 52% опитуваних хочуть мати турботливих дорослих поруч. Я ще раз переконався у важливості наставництва.

Хочу вірити, що з кожним роком усе менше дітей будуть зростати в інтернатах. А допоки вони існують – спробуйте стати наставником для дівчинки чи хлопця, які цього дуже потребують. Дитині потрібно чути від когось прості фрази: “Я в тебе вірю”, “Ти молодець, я тобою пишаюсь!”.

На початку 2023 року юристка Ірина Заремба з чоловіком взяли на виховання 7-річного хлопчика, позбавленого батьківського піклування.

Усе, що зараз робить жінка, так чи інакше спрямовано на те, щоб якомога більше українських дітей, які живуть в дитячих будинках та інтернатах, переходили на виховання в сім’ї.

Вона також є авторкою сайту #Наші діти, де розміщує інформацію, яка могла би стати у пригоді потенційним усиновлювачам, опікунам та піклувальникам.

Ірина поділилась своїм досвідом та розповіла про міфи щодо всиновлення, які можуть ускладнити процес.

Далі – її пряма мова.

Поїздка до інтернату розділила життя на “до” і “після”

Історія почалася на День Святого Миколая у 2016 році. Мені запропонували поїхати в будинок дитини у Київській області разом з волонтерами. Та поїздка розділила моє життя на “до” і “після”.

Я сиділа на дивані в інтернаті, коли мене обступило кілька хлопців. Вони всі були дуже голодними, тільки не до солодощів та подарунків, які ми привезли, а до живого спілкування. Для мене це стало великим відкриттям. Я вийшла з інтернату виснажена, зла і розчулена водночас. Бо розуміла, що ці діти залишаються за стінами.

Але ж діти не мають жити ізольовано! А потім вони виходять у світ і чого можна від них чекати, хто їх навчить, як жити в цьому соціумі?

Інтернатське середовище – це “дідівщина”, часто ламання тонких і спокійних душ.

Спочатку чоловік не готовий був прийняти в родину дитину, тому я просто робила те, що могла сама.

У липні 2022 року з колегою адвокаткою Євгенією Мегріш записали перший подкаст про усиновлення. Це, фактично, адвокація виховання прийомних дітей у своїх родинах. Вивчаючи тему, набуваючи і підтримуючи все більше зв’язків у цьому полі, я підійшла і до власної історії усиновлення. Але і зараз, коли з нами вже живе дитина, робота з іншими дітьми, з благодійними організаціями лише набирає обертів.

Як усиновити дитину під час війни

Ми з чоловіком вирішили почати процес усиновлення рік тому, на його день народження. А 17 січня 2023 року дитина вже переступила поріг нашого будинку. Попри воєнний період в країні, все відбувалося дуже швидко і деякі речі ніби хтось “зверху” рухав.

9 вересня ми зібрали вже повний пакет документів і тут мені колега надсилає інформацію: “Ти бачила? Можна подати заявку на всиновлення через портал державних послуг ДІЯ!”. Ми відсканували весь пакет документів, зареєструвалися і подали. Інформація про цю послугу була опублікована в той же день і, можливо, ми стали першими, хто подав заявку саме таким чином. Проте 12 вересня ми пішли до служби у справах дітей (далі ССД – авт.), бо ще не знали, чи спрацювала ця послуга, та вони побачили нашу заявку на порталі.

Огляд житлових умов пройшов теж швидко.

Довго чекали тільки на початок навчання, бо наразі є багато охочих взяти дітей в сім’ю. Але потім потрапили у першу інтегровану групу, де навчали альтернативних батьків: майбутніх усиновлювачів, опікунів, представників інших категорій. Інтенсивом, лише за один тиждень, ми пройшли всю програму. Для порівняння, зазвичай навчання триває три місяці. Так, ми були дуже виснаженими під кінець, але повністю занурилися в програму і це був фантастичний досвід.

Після цього продивлялися анкети дітей на сайті Міністерства соціальної політики. Коли телефонувала, щоб дізнатися про дітей більше, то виявлялося, що вони зараз знаходяться за кордоном, тому знайомство неможливе (ред. – з 1 червня 2023 року така процедура вже доступна дистанційно). Інші вже перебувають у прийомних сім’ях чи дитячих будинках сімейного типу. А для нас неможливо ламати психіку дитини, якщо у неї є люди, яких вона вважає батьками, до яких звикла. Це прикро, що на сайті Мінсоцполітики доступ до анкет дітей, які фактично вже живуть в родинах, відкритий на тих же умовах, що і до інших.

Всі хочуть взяти маленьких, семирічного ніхто не брав

Оскільки я була в темі усиновлення, то знала, що абсолютна більшість сімей хоче взяти одну дитину до п’яти років, тож на неї можна чекати роками. Тому ми одразу заявляли, що готові взяти сімейну групу до двох дітей у віці до 12 років. І через два тижні після закінчення навчання нам скинули анкету сина (оскільки дитина проходить адаптацію в нашій родині, ми поки не виставляємо його фото і не називаємо імені у пресі). Такий милий хлопчик…

Не скажу, що я з першого погляду закохалася. Просто бачила дитину, якій потрібна родина. І ми поїхали до ССД, де знаходилася його справа. Хлопчик перебував менше року в “інтернатній системі”, він був майже повністю здоровий. Але він не був цікавим нікому з кандидатів лише тому, що йому було сім.

Перед тим, як їхати знайомитися, ми поспілкувалися з багатьма відповідальними особами, які знали цю дитину. Тому що найстрашніше тоді було б приїхати, познайомитися з дитиною, дати йому надію, і більше не приїхати. З ризиків був один досить серйозний: хлопчик дуже добре пам’ятає свою рідну маму. Чекав на неї, але вона ніколи не приходила до нього… Тому нас попередили, що мінімум рік він буде постійно про неї розповідати та порівнювати нас з нею.

З навчання ми добре засвоїли, що є “кишенька” для кровних батьків і ми ніколи ними не станемо. Але для нас є своя – ми ті батьки, які завжди будуть поруч, готові дбати про нього щодня. І на цю “кишеньку” вже ніхто інший не буде претендувати.

Якісна адаптація вимагає важкої праці

Наш хлопчик – надзвичайно світла дитина. Він добрий, співчутливий та надзвичайно допитливий. Сину подобаються всі види активностей, які ми пропонуємо: футбол, баскетбол, лижі, бадмінтон, і просто гуляти з собакою у парку. За час, протягом якого він живе у нас, син сильно виріс. Можливо, навіть, не виріс, а розправив плечі: займається спортом, пізнає світ, вчиться.

У навчанні все важче, бо працювати розумово дитину ніхто не вчив. Йому зараз 8, але писати та читати не вміє, тому що є суттєва педагогічна запущеність.

Нам дуже пощастило зі шкільною вчителькою, яка чудово розуміє, що таке інклюзивність, і дозволила сформувати до сина особливий підхід.

Ми займаємося з ним як з дитиною, яку тільки готують до школи. У нас дійсно є прогрес. При цьому я передати не можу, як гарно він малює! У нього вимальовується гарний почерк. Зараз ми вчимо літери й дитина вже читає по складах. Ми дуже пишаємося результатами. І йому подобається, коли у нього щось виходить.

Прогрес був би більшим, але спочатку ми зайнялися здоров’ям: обходили усіх лікарів та робили операцію на повіку. У сина вона до кінця не відкривалася й оскільки в ока не було потреби нормально працювати, то воно могло осліпнути. Для цього ми зверталися до німецького професора, який спеціалізується на пластичних операціях у дітей і зараз син проходить постопераційну реабілітацію. Тепер у нього відкриті обидва ока і він добре бачить.

Ходимо і до логопеда, бо син не вимовляв всі шиплячі, “л” та “р”. Він уже навчився говорити багато літер.

Не маєш права зірватися

За ці 6 місяців син навчив нас терплячості та безумовної любові. Якщо не приймати цю дитину з безумовною любов’ю і не мати достатньо терпіння, то можна зірватися. Тоді він почне думати, що з ним щось не так, його тут не приймають, а цього не можна допустити.

У нас з чоловіком є неймовірне коло підтримки – наша родина, яка з перших днів прийняла дитину та стала тилом та допомогою при адаптації її у новому середовищі. Також нас оточують високопрофесійні фахівці у різних сферах. І я їм постійно повторювала, що якби це була моя рідна дитина, то я б навряд чи змогла проявити такий же рівень терпіння.

Складно було проходити етап, коли дитина розслабилася в родині й почала показувати усі свої найгірші риси (після етапу так званого “медового місяця”), провокуючи тебе на кожному кроці, свідомо чи ні.

Бувало, емоції лилися через край. Тоді зачинялася у ванній і ридала у рушник, щоб син не чув. А потім – витирала сльози, збиралася з силами, виходила і тримала себе в руках – ніби нічого не було.

Бувало, що син поводився агресивно, навмисно стукав дверима по стіні, що відлітала штукатурка, а потім підходив до тата і казав: “Дивися, що я наробив у вашому будинку!”. Мій чоловік дуже добре справлявся з такими ситуаціями, зокрема в цій він сказав: “Та це ж просто стіна. Прибереш пізніше”. Безумовна любов до усиновленої дитини не вмикається природно. Це свідоме рішення – любити дитину. Але якби не поява сина, то у мене б не сформувалося стільки терпіння і готовність любити людину, не зважаючи ні на що.

Міфи про усиновлення для тих, хто збирається взяти дитину

Міф 1. Моєї любові до дитини вистачить на те, щоб ми всі були щасливими.

Коли людина розраховує тільки на те, що вона буде любити дитину і цього вистачить, то породжує невиправдані очікування. Потрібна дуже серйозна підготовка, фахівці, до яких ви будете звертатися і прислухатися. І потрібно вчитися, читати, дивитися те, що радять фахівці, тому що це готує до найгіршого і вчить з цим справлятися.

Міф 2. Всі діти з інтернатів – скалічені.

Це не діти жахливі, а ті умови, в які вони потрапили. Так, є травмовані і нелегкі діти. Але які діти легкі? Кровні? Це просто різний рівень складності, інструментів та спеціалістів, які допоможуть з цим справлятися.

Міф 3. Мої подарунки зроблять дитину в інтернаті трохи щасливішою.

Ні, жодні подарунки цього не зроблять. Якщо ви маєте серце, яке потребує допомагати дітям-сиротам та позбавленим батьківської опіки, то знайдіть шляхи, які дійсно їм допоможуть. Наприклад, знайдіть прийомні сім’ї або дитячі будинки сімейного типу, дізнайтеся про реальні потреби родини, з якими ви можете допомогти. Якщо ви не готові взяти дитину у родину, але прагнете особистого спілкування з нею – розгляньте наставництво. Не вірите в таку форму спілкування – подивіться, які благодійні фонди чи організації працюють для дітей. Оберіть для себе ту, яка вам сподобається, роздивіться, які проєкти вона наразі впроваджує і допомагайте. Я пройшла всі етапи. Починаючи з подарунків. Можливо, саме тому тепер я знаю, що це – неправильно.

Міф 4. Усиновлення неможливе під час війни.

Не зовсім так. В Україні можуть усиновити дитину там, де працюють суди. Адже саме суддя ухвалює фінальне рішення щодо влаштування дитини у нову родину.

Та крім цього під час війни виникає багато складнощів для батьків, які хочуть усиновити дитину. Наприклад, при евакуації інтернату втрачають документи дитини й потрібно їх відновлювати. Це усе відтягує час влаштування дитини у нову родину.

Міф 5. Не можна усиновити дитину-сироту, яку евакуювали за кордон.

До 1 червня цього року дійсно не можна було цього зробити. Бо батькам-усиновлювачам потрібно “встановити перший контакт” з дитиною, тобто познайомитись. Але зараз набула чинності Постанова Кабінету Міністрів №576 і цю процедуру можна зробити онлайн. Поряд з дитиною мають бути присутні представники українського консульства чи посольства, а також інші відповідальні органи. Якщо усе пройде добре, то усиновлювачам видають документи на тимчасову опіку і вони можуть поїхати за дитиною за кордон. А як повернуться додому, у батьків буде три місяці, щоб подати документи на усиновлення.

В Україні налічується майже 70 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. За даними Національної соціальної сервісної служби України, з початку повномасштабного вторгнення по 1 березня 2023 року такий статус отримали ще 4304 дитини. Усиновили і удочерили за період повномасштабної війни 1,2 тисячі дітей.

За словами міністерки соціальної політики Оксани Жолнович, з майже 70 тисяч дітей-сиріт та тих, хто потребує батьківського піклування, більшість перебуває під опікою родичів, із них близько 23% — у прийомних родинах чи в дитячих будинках сімейного типу.

Дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ) — це окрема родина, створена за бажанням подружжя чи людини, яка не перебуває у шлюбі, з метою виховувати не менше п’яти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Автор «Люк» Костянтин Катишев поспілкувався з вихованкою ДБСТ Анною Яцик — у сім років дівчина з багатодітної родини втратила батька, а пізніше її з братами і сестрами удочерила інша сім’я.

«Я сильно зраділа, що, нарешті, у нас буде дім, у мене — своє ліжко, свої якісь речі, нормальне життя»

— Анно, ви пам’ятаєте період, коли залишилися без тата? Як жили з мамою?

Чесно кажучи, не сильно пам’ятаю. Ми залишалися самі по собі вдома. У нас був дуже маленький будиночок, де не було ліжок на всіх, ми спали разом. Був один стіл на всіх, незручно було робити уроки. До школи ми то ходили, то ні, нікому не було до нас справи. Іноді вдома не було чого їсти.

Так ми прожили три роки, а потім органи опіки відправили нас усіх [п’ятьох дітей, — «Люк»] до дитячого санаторію, а нашу маму позбавили батьківських прав. Я пам’ятаю, що старша сестра Віта була сильно засмучена, вона сумувала за мамою. А я не дуже, бо не пам’ятаю від неї нічого доброго. Коли приїхала мама Свєта з татом Олексієм [батьки-вихователі], вони нас досить швидко забрали.

— А чи намагались інші ваші родичі потурбуватися про вас?

Ми всі, крім наймолодшого брата, народилися на Львівщині й переїхали в село Слобожанське, на Харківщину, коли мені було лише три роки. Родичі розкидані по всій Україні: на заході України, у Полтаві. Коли помер тато, ніхто до нас не приїхав із допомогою.

Та коли я вже підросла, виховувалась у ДБСТ, вони почали один за одним знаходити мене у різних соціальних мережах. Писали: «Ти ж розумієш, що наше фінансове становище не дозволяло вас всіх прийняти». За весь час, коли ми жили у ДБСТ, до нас приїздила тільки рідна тітка, яка жила у Полтаві. Всі інші тільки переписувалися зі мною і виправдовувалися.

— Як ви сприйняли це рішення, що будете жити тепер у чужих людей і не повернетеся до рідного дому?

Наша рідна мати на той момент не подавала ознак існування. Вже коли ми жили у ДБСТ, вона телефонувала та писала, що хоче змінитися та забрати нас додому. Але мені особисто того зовсім не хотілося.

Коли мама і тато [батьки-вихователі] приїхали знайомитися і пообіцяли нас забрати, то я сильно зраділа, що, нарешті, у нас буде дім, у мене — своє ліжко, свої якісь речі, нормальне життя. Раділа і тому, що вони забирають нас всіх, не ділять нашу родину. Я їм одразу повірила і сильно чекала, коли вони нас заберуть.

— Як вас зустріли в новій родині?

Коли нас привезли у село Андріївка Красноградського району, в ДБСТ вже було двоє дітей: Настя і Влад. У мами з татом були і біологічні діти, але вони вже не жили з батьками, коли ми туди потрапили.

Були окремі кімнати — для хлопчиків і для дівчаток. Мій молодший брат був як раз такого віку, як Влад, тому вони одразу подружилися. Ми з Настею та Вітою теж були близькі за віком і мали хорошу компанію. Будинок був невеликий, але кожна дитина мала своє ліжко, стіл і шафу. Тоді для нас це було прямо «вау!».

За нами добре доглядали, ми ходили до школи. Мама привчала нас, щоб ми самі робили уроки, а потім вона все перевіряла. Кому з дітей потрібно було — пояснювала, допомагала, наприклад, твір написати.

Село Андріївка — маленьке, і громада нас зустріла дуже добре. Ми завели багато друзів. Нас підтримували, ніколи не було якогось булінгу. Мама з татом нас добре одягали. Ми всі разом їздили на базар чи до магазинів, і нам купували все нове, що було потрібно.

— Як розподілялися обов’язки в родині?

Тато не працював, бо він — людина з інвалідністю, в нього немає ноги. Але він дуже багато чого робив по дому: хазяйство, город, поросята, птахи. Мама більше займалася нами. Ми, дівчата, більше допомагали мамі на кухні, по дому. А хлопці — татові. Всі всім допомагали в міру сил. Не було такого, щоб нас змушували, наприклад, днями працювати на городі. Але як картоплю копали, то всі разом, помідори садили — теж. Свої кімнати ми завжди прибирали самі. І завдяки тому, що я допомагала на кухні, зараз вмію все робити для себе.

— Чого ще ви вчилися, коли жили в цій родині, що вам згодилося в житті?

Батьки часто говорили на різні дорослі теми при нас. І ми слухали. Ми, діти, не ходили, наприклад, платити за комунальні, але я знала, що це потрібно робити щомісяця і знала, де мені це зробити. Нам пояснювали, звідки беруться ті чи інші речі, скільки на них потрібно заробити.

Думаю, такого я б не знала в інтернаті. Коли ми жили у санаторії або їздили відпочивати до дитячих таборів, то у мене були подружки з інтернатів. Вони багато розповідали про те, як там живеться, і у мене склалося враження, що там взагалі мало чого доброго.

— Що саме вам розповідали?

З доброго — що до них часто приїздять волонтери, допомагають, дарують подарунки. Але що стосується внутрішньої атмосфери… Їх часто ображають старші діти: б’ють, знущаються. Вихователям до них, як правило, не було справи. Дівчата розповідали, що вони живуть якби самі по собі, як вміють, так і справляються з життям.

У нас було все навпаки, батьки[-вихователі] завжди за нас переживали. Наприклад, коли моя старша сестра стала підлітком, у неї виникли питання, притаманні цьому віку, і батьки допомагали їй. Якщо хтось молодший захворів, то мама і в лікарню з ними лягала — ніколи нікого не кидали самого. А для мене найцінніше те, що я завжди знала: якщо потрібно, то мені є до кого звернутися.

— Як у вас проходили свята?

До свят ми завжди готувалися кілька днів. Це були великі застілля, особливо, якщо гостей кликали. Кожному святкували дні народження, ми завжди отримували подарунки. Також на Новий рік, Миколайчика… «На природу» часто виїжджали. Хоча, частіше і виїжджати нікуди не потрібно було, бо село саме по собі дуже мальовниче. А на зимові свята дуже часто знаходилася якась благодійна організація, яка організовувала для нас поїздки до театру чи цирку, чи ще кудись, аби ми відпочили та повеселилися.

«Мені зараз подобається моє життя, те, що я бачу світ, не боюся виходити за якісь рамки»

— Як і коли ви випускалися з ДБСТ?

Оскільки я завжди добре вчилася, то всі розуміли, що я закінчу всі 11 класів. Мама завжди казала, що з мене щось путнє та вийде.

Коли мені виповнилося 17 років, я нормально здала ЗНО. І завдяки тому, що у мене були пільги, вступила до Харківського університету імені Бекетова на спеціальність з публічного управління та адміністрування. Грубо кажучи, я стала держслужбовцем. Як тільки вступила до університету, мене перевели на повне державне забезпечення.

Відповідно, з ДБСТ я офіційно випустилася. Але хочу сказати стосовно мами й тата [батьків-вихователів] — вони нікуди не поділися з мого життя, я продовжую з ними спілкуватися. Вони постійно кажуть, що пишаються мною. Поки вчилася в «універі», завжди приїздила додому на вихідні. Зараз я в Німеччині, ми регулярно на телефонному зв’язку, я знаю все про їх життя, вони — про моє. Це, так само, як рідні діти їдуть вчитися і живуть своїм життям.

— А як влаштувалися ваші брати та сестри?

Старша Віта живе в Росії, вона вийшла там заміж ще до повномасштабного вторгнення. Вона і старший брат вступили теж до університету, але їх відрахували, бо вони не прагнули вчитися. Ще один менший брат здобув вищу освіту, живе в Україні, у нього все добре. І наймолодший брат теж вчився в університеті і ще до вторгнення виїхав за кордон працювати.

— Як склалося ваше життя після навчання?

Ми з моїм хлопцем виїхали працювати за кордон. Просто збирали овочі-фрукти, щоб заробити грошей. Ми потрапили до Англії, і вона нам дуже сподобалася! Студенткою я намагалася підробити продавчинею в торговельному центрі. І коли згадую, які копійки та за яку важку роботу, по 12 годин в день, я там отримувала, не хочу більше так працювати. Тому, пізніше, ми поїхали до Бельгії, а потім — до Німеччини. І зараз ходимо на мовні курси, я хочу далі працювати й побудувати собі життя тут, у Німеччині.

— Бачу, ви задоволені своїм життям сьогодні. Чи є в цьому заслуга батьків-вихователів?

Я вдячна за те, що не залишилася у своєї біологічної мами, а потрапила до Свєти та Олексія. Вони допомогли мені усвідомити, що треба прагнути більшого, не зупинятися на досягнутому. Мені зараз подобається моє життя, те, що я бачу світ, не боюся виходити за якісь рамки. А якби я опинилася в інтернаті, мені здається, я б нікуди не вступила, не потрапила… Тому що велика ймовірність того, що мене б там просто зламали, як і багатьох людей.

Громадська діячка Яна Салахова та програміст Олексій Єна з Києва – батьки 7-річного Олега.

Хлопчик навчається у першому класі однієї зі столичних державних шкіл. Він дуже любить читати, робити звуковий аналіз слова та обожнює тварин. В Олега – розлад аутистичного спектру (РАС).

Згідно з даними ЕСОЗ, станом на 2023 рік кількість дітей до 18 років з діагнозом аутизм по Україні складає понад 20 тисяч людей. Найбільше їх обліковано у Києві (3891), Рівненській (1253), Харківській (1246), Київській (1209) і Львівській (1117) областях, найменше – на Луганщині (101).

Проте офіційна статистика в Україні не відображає дійсності через низький рівень діагностики. За даними ВООЗ, у світі аутизм є в однієї дитини зі 100.

“Небезпечні літачки на вулиці”

Вагітність в Яни проходила легко. Вона каже, що вже після народження сина життя сім’ї кардинально змінилося.

“Це, з одного боку, таке дивне відчуття сильної тривоги, аж до болю, а з іншого – відповідальності, що дає багато повноти. Дуже втомлюєшся, але радієш”, – говорить жінка.

Приблизно у 2 роки Олег почав систематично ходити навшпиньках.

“Наші родичі звернули на це увагу, порадили проконсультуватися з лікарем. Ніяких відхилень тоді в дитини не діагностували”, – пригадує Яна.

Хлопчик майже нічим не відрізнявся від однолітків, тільки не любив гратися з іншими дітьми. Він відвідував звичайний приватний садок, де з ним ніколи не мали жодних проблем.

У 2 роки сім’я звернулася за консультацією до психолога, оскільки в Олега були проблеми з привчанням до туалету. Тоді вперше почули про підозру на РАС:

“Спочатку був період заперечення. Зараз розумію, що оцю стадію варто пройти максимально швидко. Коли відтягуєш момент прийняття, відкладаєш фахову допомогу дитині”.

Жінка вважає, що в родині має бути одна точка зору щодо подальшої корекції розвитку дитини. Якщо дорослі не можуть домовитися, насамперед від цього страждає син чи донька.

Перші дні початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну були надзвичайно важкими для сім’ї Яни. Укриття були не пристосовані для тривалого перебування та ночівлі. Батьки постійно пояснювали Олегові, що зараз мають перебувати там, адже “на вулиці літають небезпечні літачки”.

Вже через тиждень сім’я ухвалила рішення про тимчасовий переїзд Яни та Олега до Польщі.

“Я мала поїхати з сином до подруги у Варшаву. І це був єдиний сценарій, на який я погодилась, оскільки він знав її”, – пригадує жінка.

Добиралися складно, майже три доби. Довелося переночувати у незнайомих людей, які надали прихисток.

“В Олега був шок, він відмовлявся зайти в квартиру та поїсти. Це була найважча ситуація. Я використала максимально багато зусиль, щоб з ним домовитися”, – пригадує киянка.

Мама з сином прожили в Варшаві пів року. Яна згадує цей період як дуже складний. У Польщі Олегові вже офіційно діагностували РАС. В Україні через пандемію COVID-19 і повномасштабне вторгнення РФ це зробити не вдавалось.

Яна каже, що з одного боку, їм пощастило, адже знайшли спеціалізований садок, де отримували корекційні послуги для дитини. Якраз тоді там відкривали групу для українців:

“Це було на пів дня, але коли перший місяць я перебувала цілодобово з дитиною, це мені дуже сильно допомогло.”

З іншого боку,жінка дуже втомилася від перебування за кордоном. Хоч і раніше часто бувала там, та це зовсім інший досвід.

“Коли ти шукаєш прихистку в іншій країні через війну – це просто обнуляє всі твої попередні здобутки в Україні”, – розповіла вона.

Коли Олег пішов у спеціалізований садок, Яна побачила різницю іпошкодувала, що не водили його в аналогічний у Києві. У Польщі жінка консультувалася з різними фахівцями щодо подальшого розвитку Олега.

“Почула багато корисного, та найбільше запам’яталось дві поради: що Олег має бути щасливим та що він може досягти певних результатів, просто ми маємо докласти для цього більше зусиль”, – пригадує Яна.

Тоді Яна знайшла спеціаліста, який додатково займався корекцією розвитку з Олегом онлайн:

“Мені важливо було зрозуміти, чи дитина зможе більше 5 хвилин тримати увагу. Виявилося, що так. Тоді відчула, що маю розуміння, як і скільки зусиль я докладатиму, щоб розвивати сина”.

Попри небезпечні умови перебування в Києві, Яна вирішила повертатися додому:

“Я виїхала через сина, але через нього і повернулась. Щоб продовжити перебування в Польщі, Олегові б довелося вчити мову, це видавалося надто складним. Не хотіла втрачати час для його подальшого розвитку”.

“А ви на сімейну форму навчання?”

Після повернення в Україну в сім’ї Олега виникло питання пошуку школи для хлопчика. Свій вибір зупинили на загальноосвітньому навчальному закладі поруч із домом, адже возити дитину кудись далі у час війни –дуже складно.

“За моїми відчуттями, він був вже готовий. Проте фахівці радили відвідувати спецклас, це мене дуже засмутило. Не розуміла, чому тоді в державі просувають доступну інклюзивну освіту. Усвідомлювала, що в Олега достатній рівень гнучкості, щоб вчитися і включатися в освітній процес”, – наголошує Яна.

Коли жінка записувала сина в школу, розуміла, що їм тут не дуже раді. Для Олега повинні були виділити додаткові кошти з бюджету на асистентів. Вже потім кілька разів їм телефонували, щоб уточнити, чи не хочуть вони на сімейну форму навчання, та батьки Олега рішення не змінили.

За висновком інклюзивно-ресурсного центру (ІРЦ), в класі хлопчика мав бути асистент для вчителя та для нього самого.

“Розуміла, що для цього нам був потрібен певний алгоритм. Ми або мали звернутися в соціальні служби і очікувати призначення фахівців, або шукати їх самостійно”, – зазначила киянка.

Жінка каже, що для працівників цієї школи –це був цілком новий досвід, коли є асистент для вчителя і для дитини.

Вони не розуміли, як відбувається розподіл обов’язків між ними. У школі вважали, що персональний асистент – це няня для дитини, яка повинна допомогти переодягтися, піти в туалет і т. д.

Яна пригадує, що її сім’ю поставили перед фактом, що помічник Олега сидітиме в коридорі. Вони були кардинально проти:

“За законодавством асистент дитини є повноцінним учасником навчального процесу. Я подивилась на рекомендаційний лист МОН, який мені вручили в школі. Там ніде чітких вказівок прописано не було”.

Переконати працівників школи було складно, та все ж вони прислухалися до аргументації Янита дозволили персональній асистентці Олега бути на уроці та допомагати хлопчику з навчанням. Також до школи запросили працівника з ІРЦ, який пояснив незрозумілі моменти.

Батькам однокласників сина Яна пояснила, чому в класі працюватиме асистент вчителя та Олега, щоб не виникало незручних чи незрозумілих питань під час самого навчального процесу.

Персональну асистентку для сина подружжя знайшло самостійно у спеціалізованій групі в одній із соцмереж. Її послуги також оплачують вони. Своїм рішенням повністю задоволені, оскільки помічниця сина виправдала їхні очікування, чудово комунікує з Олегом та допомагає хлопчику з навчанням.

Попри всі складнощі, Олег вже понад пів року навчається у першому класі загальноосвітньої школи і з радістю щодня йде на уроки. Усім батькам, які виховують дітей з РАС та зіштовхуються з подібними викликами, Яна радить не залишатися на самоті, а гуртуватися та підтримувати одне одного.

“Важливо ділитися досвідом, створювати чи шукати спільноти в соцмережах та спілкуватися з іншими батьками, діти яких мають особливі освітні потреби”, – наголошує жінка.

Яна додає, що отримує найбільше корисної інформації від корекційних фахівців, які працюють з Олегом приватно. Усім батькам радить ставитися до порад різних фахівців, яких багато, дуже уважно та обережно. Для цього варто ходити на заняття з дитиною, не боятися ставити запитання.

Жінка зазначила, що сили, щоб рухатися далі їй дає кар’єрний ріст і розвиток, а також тато Олега і коло однодумців, які приймають і підтримують.

“Ну і сам син, адже попри ті зусилля, які ми в нього вкладаємо, отримуємо зворотний зв’язок. Нехай малими кроками, але я це бачу”, – каже вона.

“Асистента дитині оплачують з держбюджету”

Щоб оформити дитину з особливими освітніми потребами до загальноосвітньої школи, необхідно:

• звернутися із заявою до керівництва закладу освіти за місцем проживання (реєстрації) дитини чи одного з батьків;
• для зарахування дитини до інклюзивного класу до заяви додається висновок про комплексну психолого-педагогічну оцінку розвитку дитини. Його отримати можна в ІРЦ за місцем проживання (це потрібно зробити ще до подачі заяви в школу, тобто в квітні-травні перед наступним навчальним роком).

За законодавством, у державній школі персонального асистента дитини з особливими освітніми потребами має забезпечити соціальна служба району, а асистент вчителя має бути спеціаліст з педагогічною освітою.

“Їхні послуги оплачують з держбюджету. Іноді асистента дитині призначають в ІРЦ. Таким фахівцем може бути і сама мама, яка пройшла відповідну підготовку”, – зазначає директорка ІРЦ Борщагівської сільської ради Бучанського району на Київщині Катерина Тіховцева.

Вона додає, що ще можна звернутись у соціальну службу, але треба розуміти, що це довга бюрократична процедура, яка займає багато місяців, і є ризик, що фахівець, якого знайдуть, може не підійти вашій дитині. Тоді соцпрацівник має пройти спеціальне навчання та працювати асистентом дитини. І це теж повинно оплачуватися з держбюджету.

Батьки можуть допомогти шукати асистентів. Якщо кваліфікація відповідає вимогам, то керівник школи підписує зі спеціалістом договір. На період воєнного стану заклад освітине може відмовити в організації інклюзивного навчання дитини з особливими освітніми потребами та створенні інклюзивного класу.

“Зараз вийшло нове роз’яснення, що таким помічником може бути як фізична, так і юридична особа. Тобто окремі організації, які надають такі послуги”, – пояснює вона.

Оформити асистента вчителя чи вихователя можна лише після проходження дитиною комісії ІРЦ. У висновку комісія закладу вказує рівень підтримки дитини, і визначає потрібною лише допомогу асистента вчителя чи також персонального асистента.

Що ж стосується приватних навчальних закладів, то шукати і оплачувати помічника дитині повинні самі батьки.

“Але найкраща та школа чи садок, де у них немає потреби”, – розповіла радниця з адвокації УМПД та керівниця ГО Happy Today Анастасія Степула.

Вона додає, що шукати асистента для дитини зособливими освітніми потребами можна через спеціалізовані заклади, де навчають таких фахівців. Оголошення можна знайти у соцмережах. Головне уважно поставитися до вибору помічника, знайомитися, спілкуватися та розпитати про досвід.

Анастасія Степула зазначила, що така людина має розуміти, як їй адаптувати дитину до навчання, а навчальний процес до самої дитини. Від асистента дуже багато чого залежить. Це відповідальна робота, для якої потрібно мати релевантні знання та навички.

“Не рекомендую брати людину без досвіду. Діти з РАС – дуже чутливі, можна нашкодити так, що виправлення ситуації займе роки. Або взагалі дитина не захоче більше вчитися в школі”, – підсумувала вона.

Список обов’язків асистента дитини дуже індивідуальний і залежить від складеного плану розвитку та навчання. Іноді потрібний фізичний супровід, наприклад, відвести у клас, іноді – емоційний чи просто допомога з навчанням.

Попри те, що на законодавчому рівні мама може бути асистентом, Анастасія Степула не є прихильницею такого рішення.

“Тоді дуже сильно розмиваються обов’язки та сприйняття мами дитиною. Школа та навчання – це зона відповідальності та високих вимог. А мама має нести роль прихистку, де дитина сприймається без жодних умов”, – наголошує вона.

Якщо у батьків є питання щодо оформлення дитини в школі, Анастасія радить звертатись до:

• Міністерства освіти та науки України: (044) 236-10-50, з питань вищої освіти: (044) 236-33-58, (044) 236-34-31.
• до обласних та міських Департаментів освіти та науки (список з контактами та інша корисна інформація є на сайті “Освіторія”);
• освітнього омбудсмена України;
• громадських організацій “Смарт освіта”, “Батьки SOS”, МГО “Дитина з майбутнім” та інших.

Війна = сирітство. Так було у всі часи і Україна в тому не унікальна. На жаль, тільки за 2023 рік у нас було зареєстровано 7415 дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування.

Всього в цьому переліку, станом на кінець минулого року, 45 936 українських дітей. З них 15 тисяч потребують саме усиновлення.

Це все статистика Міністерства соціальної політики, але за кожною цифрою — доля. І право на люблячу родину.

Найчастіше її – сім’ю — отримують малюки у віці до 6 років. Зовсім же мало шансів бути усиновленими у дітей з інвалідністю чи важкою хворобою, адже більшість потенційних усиновлювачів прагнуть взяти в родину здорову дитину.

«Насправді ж це велика помилка та ілюзія, — переконана Марина Сноз, одна з українок, яка виховує нерідних по крові доньку і сина. — Встановлена інвалідність та відомий діагноз дитини — це кращий варіант, ніж коли ти береш дитину, а потім з’ясовуються певні серйозні проблеми, які ти здолати не можеш».

У Марини з чоловіком Сергієм троє дітей. Старша донька Аліса, як з посмішкою каже про неї мама, — «саморобна». Середня Влада — всиновлена, а найменший син Петро — під опікою.

Історії Марини щодо усиновлення не передувала якась життєва трагедія, яка спонукає людей шукати малюка по дитячих будинках.

«Це було абсолютно усвідомлене рішення, яке приймалось холодною головою, хоча і було народжене гарячим серцем, — зізнається вона. — У нас була дуже комфортна, з точки зору батьківства, старша дитина. Дуже розважлива, розумна та емпатична. Вона завжди була нашою підтримкою та опорою, і залишається зараз».

Можливо, якби старша донька не була така «зручна», то родина і не наважилася б на усиновлення ще однієї дитини, розмірковує Марина: «Середня донька нам дісталася дуже і дуже непроста. З таким характером, що хай Бог милує. Влада — це повна протилежність старшої абсолютно у всьому. З нею ніколи і нікому не було легко».

Також мама розповідає, що Влада, на відміну від молодшого брата Петра, який одразу мав встановлену інвалідність, не мала діагнозів, але з її станом здоров’я родина розбирається вже понад 15 років. «На ньому позначились жахливі обставини та умови у яких дитина жила свої перші роки в біологічній родині», — уточнює жінка.

Знати цього наперед родина Сноз не могла: Владу вдочерили, коли їй було 2,5 роки. Дівчинка не вміла говорити, системних обстежень не проходила.

«Давайте нарешті будемо чесно і відверто казати, що немає в дитячих будинках дітей професорів та балерин, — зазначає Марина. — Там знаходяться діти, яких покинули у пологовому будинку, або забрали із жахливих умов.

Це діти, які не були потрібні мамам протягом вагітності, вони не стежили за своїм здоров’ям та харчуванням, точно не Моцарта слухали і не фіалки нюхали. Наслідки такого асоціального життя — непередбачувані.

Також діти вже травмовані перебуванням у дитячому будинку. І ступінь їхньої травми, особливо в молодшому невербальному віці, спрогнозувати неможливо. Тож завдання прийомних батьків: намагатись зменшити всі ці прояви, які дитина отримала у спадок”.

Влада

Доленосна зустріч майбутніх мами і доньки — Марини і Влади — сталася в той час, коли більшість з нас очікують на дива — напередодні новорічних та різдвяних свят. Дівчинка ту зустріч звісно не пам’ятає, а от жінка — може описати до деталей.

Це був 2008 рік. Марина тоді активно волонтерила і потрапила у дитячий будинок на новорічне свято. Діти, які були майже одного віку з її біологічною донькою Алісою, читали віршики, співали і загалом старанно виступали, а дорослі – вручали їм подарунки.

«Дивлячись на цих дітей я розуміла, що ми для них ніхто. Ми прийшли і пішли, — пояснює жінка. — Я навіть не знала, як половину з них звати, яка в них історія, чим вони живуть та що буде з ними далі, коли я піду. Це засмучувало мене, так не повинно бути».

Додому Марина повернулась із думкою «Якщо я можу щось зробити хоча б для однієї дитини, то зроблю». Трансформувалась у конкретний намір вона поступово. За три місяці. Весь цей квартал жінка не просто роздумувала, а читала про усиновлення, аналізувала можливості власної родини, спілкувалася з прийомними мамами. «16 років тому мої ресурси були обмежені. Це зараз все є в інтернеті, а тоді я збирала інформацію по зернятках», — розповідає вона.

За три місяці Марина дозріла до розмови з чоловіком. «Сергій — науковець і має ґрунтований підхід до абсолютно всього, що відбувається. У нього все має лежати по полицях. Я розуміла, що він не може прийняти швидке рішення, але попросила подумати», — пригадує жінка.

Чоловік роздумував теж зо три місяці. Остаточне рішення прийняв після десятиденної відпустки, яку провів у літніх батьків. «Він приїхав відтіля зеленого кольору, худий та з колами під очима. Ну, яке рішення могла прийняти людина, яка в такому стані? Звісно, „ні“, — каже Марина. — Я навіть запитувати не стала. А вже на вечір сіли вечеряти і він питає: „Ну, які в тебе плани?“ Розповідаю про садок доньки і роботу. А він на це: „А документи збирати ти коли збираєшся? Ти, що передумала?“ Ось так я зрозуміла, що він приїхав з готовим рішенням і воно позитивне».

З цікавості Марина почала допитуватись, що ж вплинуло на схвалення її пропозиції. Сергій сказав, що йому несила буде бачити, як вона себе їстиме, якщо не буде усиновлення. А також додав, що «від п’ятидесятикілограмового танка не врятуєшся». «Тільки через днів два я усвідомила, що той 50 кілограмовий танк, то я», — сміється вона.

Коли ж пара прийшла до служби у справах дітей, і запитала, чи є хлопці чи дівчата на усиновлення, то їм відповіли… «Немає».

«Але після цього з величезної таці випав листочок, я його підняла і це була анкета Влади. На той час вона ще не була позбавлена батьківських прав, не мала статусу на усиновлення, але вже перебувала в дитбудинку і мала анкету. Я цю анкету вже не віддала, поки мені не виписали дозвіл на знайомство. Отак дитина вибрала нас сама. Якісь янголи чи чорти (сміється), викинули той листочок з папки нам», — розповідає жінка.

Над мовленнєвим розвитком Влади з логопедом працювали два роки. Напередодні школи з’ясувалось, що дитина має дисграфію та дислексію. Це не вважається вадою, радше особливість мозку, коли він не розпізнає друкований текст. Якщо це не діагностувати і не знайти підходи, то може скластись враження, що дитина має розумову відсталість, адже ледь читає і не може переказати прочитану інформацію.

«Раніше з цим діагнозом працювало дуже мало спеціалістів. В звичайній школі не було інклюзії та якогось послаблення завдань з урахуванням особливостей, — пригадує Марина. — Дитина тягнула шкільну програму завдяки вчителям, які розуміли проблему і намагались знайти якесь рішення. Але звичайно були й такі, які не бачили діагнозу та вважали, що це недбалість батьків. Але кожному не розкажеш скільки зусиль, здоров’я та грошей ми вклади у реабілітацію та розвиток цієї дитини не маючи офіційного діагнозу».

Доньки Марини одного року народження — 2006. Різниця у віці 11 місяців: Аліса — січнева, Влада — груднева.

Їхня мама зізнається, що відчуває провину: «Наче вкрала частину дитинства у старшої доньки». Провину за те, що могла б приділяти їй більше часу, або направити значніші кошти на її розвиток.

«Люди вважають, що прийомні діти мають бути вдячними батькам за те, що вони їх врятували від дитячого будинку. Я не чекаю вдячності, я це зробила насамперед для себе. Влада зростала з двох років у нашій родині. Вона іншої не знала, не пам’ятає, що таке дитячий будинок. Вона не розуміє і можливо ніколи не зрозуміє від чого саме ми її врятували. Вона поводить себе, як звичайна дитина, яка виросла в люблячій родині. В чомусь навіть балувана. Зараз у неї підлітковий вік і я взагалі кожного вечора собі кажу, що — найкраща в світі мама, бо сьогодні її не прибила», — жартує Марина.

Водночас мама відчуває і щиру вдячність до Аліси: «У Влади через три години після приїзду додому, як почалась адаптація, так вона досі й продовжується. Саме Аліса найбільше нам допомагала в тому процесі. Наша родина зміцніла завдяки цьому. Вона стала настільки сильною, що ми наважились на третю дитину».

Петро

Коли Марина і Сергій усвідомили, що старша донька вже доросла, а для середньої – зробили майже все, що могли, то зрозуміли, що мають ще ресурс. Тож вони запитали в доньок їхньої думки щодо можливого поповнення в родині, й спершу обидві сказали «ні». Аліса зазначила, що їй вистачило сестри. А Влада уточнила: «А якщо він буде такий самий, як я, то що ви будете робити?».

Проте роздумувати довго не довелось. Наприкінці 2019 року Марина дізналась від волонтерів, що одному з дитячих будинків Одеси є хлопчик, який вважається «розумово відсталим смертником».

«Мій чоловік, як науковець, працював з цією хворобою і коли почув його діагноз, то сказав, що такого бути не може. А якщо воно є, то дитину треба забирати і рятувати, — пригадує мама. — Зробити вигляд, що ми не чули цього, не знаємо про цього хлопчика, ми не змогли. Жити щасливо далі, шукати іншу здорову дитину? Та ми перестали спати!».

За кілька днів чоловік і дружина подзвонили у Одесу в соціальну службу, пояснили, що ніколи не бачили цю дитину, але їдуть саме за нею і взяли квитки на потяг. Паралельно почали домовлятись з лікарнями, які візьмуть хлопця на обстеження. «Бо він же помирає і щось треба робити», — уточнює Марина.

Єдиним варіантом швидко забрати Петра в родину була опіка. Марина вдячна до землі людям, які пішли назустріч: «Останній папірчик, який дозволяв нам приїхати в Одесу на знайомство, ми отримали за дві години до потягу. Ми прийшли в кабінет із валізами».

Сталось так, що Марина з чоловіком приїхали в дитячий будинок знову на свято — 19 грудня, Миколая. Петру на той момент було 6 років. Він від народження ріс в дитячому будинку. За всі ці роки жодні кандидати у всиновлювачі на нього навіть не дивилися.

«Вже потім ми дізналися, що у малого було шість цих „утренніков“ на Миколая і більшість фотографій з дитинства мого сина це ті, які я знайшла в інтернеті на волонтерських сайтах», — каже мама.

Керівник дитячого будинку противився усиновленню Петра: не хотів приймати родину Сноз, показувати їм хлопчика, кидав папку з документами через стіл, розповідав, що не науковцю та вчительці опікуватись такою важкою дитиною. До Петра майбутніх батьків пустили лише після кількох годин погроз юристами і судами. Хлопчик поглянув на них великими блакитними очима і одразу сказав: «Ви ж батьки? Ну, поїхали додому».

«Спершу ми не могли зрозуміти, що відбувається. Вже потім з’ясувалося, що у всіх Миколаїв ці шість років він просив одного — батьків. І коли ми приїхали, то був впевнений, що святий нарешті здійснив бажання», — розповідає Марина. Після цього сумнівів, чи забирати цю дитину, у батьків вже не було.

А потім ще й Сергій побачив аналізи Петра і сказав дружині, що ця дитина має кращі показники, ніж у них обох: «Інвалідність є, а от смерті й близько немає».

«Всі ці діагнози, які були щільно написані на листочку А4 дрібненьким шрифтом, ми зняли за півтора роки. Залишились три рядочки з якими дитина зараз живе. Інвалідність є, але вона скомпенсована, — пояснює мама.

Петро був запущений та нікому не потрібний. Наприклад, з часом ми зрозуміли, що він недобачає. Виявилось, що у дитини +3,5 та серйозний астигматизм. Всі картинки, які йому показували для розвитку, він просто не бачив і молов, що йому збреде в голову. Він не попадав у жодну клітинку та не міг писати. От звідси і «розумово відсталий», За півроку, як він одягнув окуляри і адаптувався до них, то почав читати, не знаючи до того жодної букви”.

Зараз Петро навчається у третьому класі. Він — відмінник.

«Ми думали, що одразу з потяга спершу буде лікарня, бо дитину треба класти на обстеження і рятувати. Але нас нагородили за нашу сміливість! — розчулено каже Марина. — Ми не побоялися діагнозів, поїхали і отримали дитину мрії. Це дуже харизматичний, яскравий та розумний хлопець, яка має надвеличезний потенціал».